Розділ 3

Оляна помітно хвилювалася, хоч і намагалась зберігати безтурботний вигляд. Та це вдавалось їй погоно. Видавали руки, які тремтіли, через що глек з якого дівчина наливала молоко, цокотів об обідок кухля.

— Тобі страшно...

— Ще й як, — затримала подих Оляна і кинула погляд на двері. — Ви, пане, сядьте, молока ось попийте.

— Не потрібно мене так називати. Я й не шляхтич навіть, — козак зробив ковток і втер вуса зовнішньою стороною долоні.

— Не буду, — сіла навпроти Оляна. — Я просто не знаю, як вас звати.

— Веремієм кличуть. А на Січі Завіюхою нарікли.

— Добре, напевне, ось так бути вільним? — підперла підборіддя рукою дівчина і задивилась мрійливо у вікно. Такого штибу думки трішки заспокоювали Оляну і ховали страх за мріями.

Невеличка свічка тихенько потріскувала, ледь освітлюючи кімнату. Віск, немов сльози, стікав додлу і затвердівав замислуватою кіркою на столі. І враз Веремія та Оляну із роздумів вирвав стук у двері.

— Когось чекаєш? — запитав козак.

Дівчина приклала вказівний палець до губ, мовляв тихо.

— Оляно, — почувся жіночий голос ззовні.

— Хто це, — нахмурив брови Веремій.

Та не відповіла. Лише невідривно дивилася на двері округленими від хвилювання очами.

— Доню, відчини, — знову пролунало з надвору.

— Ти ж говорила, що сирота, — підвівся кохак.

— Заждіть... не робіть поспішних висновків, — заступила шлях до дверей Оляна.

Голос ззовні продовжував лунати. Такий добрий, такий благальний, що Веремій заледве змушував себе залишатися на місці. А тим часом у двері постійно стукали та шкребли. І в одну мить голос змовк. Оляна зітхнула, боячись навіть дихати. Але жіночий голос змінили інші. Заговорили діти. Загомоніли в унісон, мало не через сльози. Голоси їхні тремтіли.

— Олянко, сестричко, відчини.

— Тут темно, — дрижав хлопчачий голосок.

— Тут холодно, — схлипувала дівчина.

— Нам страшно на вулиці, — знову говорили вунісон. — Чуєш, як вовки завивають?

Десь з недалека долинули затяжні співи сіроманців, хоч до того навколо стояла тиша. Веремій зловив себе на думці, що вона була аж занадто вираженою, якоюсь мертвецько холодною. Не співали нічні птахи, не рейкали жаби і навіть сільські собаки не перегавкувались. Та й зараз, окрім голосів та завивання, стояла така тиша, що аж різала слух. Немов би усі навколо зачаїлись, поховались...

— Не годиться людей на дворі залишати посеред ночі, — ступив крок вперід Веремій, відсторонюючи Оляну.

— Благаю, — на очі дівчини виступили сльози, — не відчиняйте.

Оляна, зупиняючи козака, поклала руку йому на груди. Сорочка відвернулась, оголивши блідий хрестоподібний шрам, немов випалений розпеченим залізом. Веремій відсахнувся, ступив назад і захристався, зав'язавши сорочку.

Тим часом голос ззовні знову змінився. Тепер говорив чоловік.

— Донечко моя, моя Оляночко. Невже ти не скучила? Чому ти нас не впускаєш додому?

— Та що ж врешті тут відбувається!? — Веремій підійшов до вікна і вглянувся у надії побачити Олянину сім'ю. Та замість того, по той бік з'явилось бліде обличчя з очами кольору плавленого срібла, які немовби світились у місячному сяйві. Хоч ніч і була досить світлою, та чітко розгледіти незнайомця Веремієві не вдалося. Так, як і з'явився, він несподівано зник, немовби розчинився у повітрі.

Якийсь час усе навколо заповнювала важка тиша. Що Оляна, що Веремій стояли мовчки, прислухаючись. А коли козак відкрив рота, щоб засипати дівчину питаннями у двері знову постукали. Цього разу гучно, сильно і наполегливо.

— То ти виконаєш свою обіцянку, Веремію? Віддаси те, що забрав? Чи привласниш?

Козак відсахнувася і схопився за капшук на поясі.

— Для чого ж я тебе відпустив? — продовжував лунати басистий голос. — Ти ж казав, що лицар, говорив, що це діло честі... Збрехав...

— Хто це? — запитала Оляна. — Чий це голос?

Та Веремій втупився в темний кут кімнати, полинувши думками кудись далеко звідси. Здавалося він намагається щось пригадати, прокрутити у голові, але ніяк не може скласти думки до купи.

— Пам'ятаєш, як він благав? Як щиро просив той козак? — продовжував різати по живому голос. А тоді зареготав. Голосно, надривисто. — Пам'таєш, як ти мені говорив, що не такий? Пам'ятаєш? Але ти звичайний убивця. Убивця і злодій. Без слова та честі.

— Чим би ти не було, — загарчав Веремій, вихопив пістоля і подався до дверей, — я уб'ю тебе! Ще раз уб'ю, якщо потрібно!

Оляна вхопила козака двомаруками за зап'ястя і заперлась намагаючись зупинити Веремія.

— Уб'єш? Так, як убив того бідолаху? Зарубав, а тоді прикинувся благородним...

Знову регіт.

— Не робіть цього, — благала дівчина. — Це обман. Намагання виманити нас назовні. Прошу вас, схаменіться.

Це подіяло. Веремій перевів погляд на Оляну.

— Як це взагалі можливо? — важко ковтнув слину Веремій. — Це був голос мого отамана. Він загинув у бою. Помер на моїх очах.