Розділ 2

П'яниці, заплітаючи ногами, швидко поплентались геть.Веремій підійшов до Ворона, добув ізодної зі сакв жменю вівса і протягнув на долоні. Іншою рукою погладив коня, а тоді запустив руку в смолянисту гриву. Ворн любив це і аж прищулив вуха від задоволення, ласуючи вівсом.

— Нічого, вірний друже, я знайду гарну галявину, щоб ти досхочу поскубав трави. А завтра, надіюсь, нам більше пощастить з шинкарем та селянами. А мо й до Овсія вже приїдемо. А старий вже не дасть нам пропасти. Почастує, як слід.

Веремій запустив до капшука вільну руку і витяг п'ять мідяків. Зважив їх на долоні, скривився невдоволено і поклав на місце.

— Негусто у нас грошенят залишилося. Дуже негусто. Потрібно буде подумати де б підзаробити.

Козак не став одягати Воронові водила. Знав, що той і так піде слідом. Закинув віжки собі на плече і попрямував геть з опустілого подвір'я перед шинком. Він майже вийшов на вулицю. як почув голос за спиною.

— Пане! Заждіть, пане! — гукала Оляна і бігла слідом.

Веремій здивовано звів брови.

— Дякую вам за порятунок, — прощебетала дівчина і ніяково схилила голову, заламуючи тонкі руки.

— Немає за що, — відповів козак, майже байдуже. — Але тобі варто остерігатись цього Степана. Дійде до того, що він застосує таки силу, знову налигавшись. Розкажи батькові. Нехай добряче втре йому носа.

— Знаю, що він небезпечний, — зітхнула Оляна і знову опустила голову. — Немає кому за мене заступитися, — останні слова видавила із себе, намагаючись не заплакати. — Я... сирота...

— Це... не добре, — не знав, як відповісти Веремій. — Співчуваю, — видавив якось неоковирно. — Потрібно, щоб тебе хтось захищав. Може Йось?

— Він взяв мене до себе, після того, як батько загинув і мама з сестрою та братом померли. Але він боягуз. Більше за свою шкіру дбає і.. за відвідувачів. Інколи вставить кілька слів. Здебільшого це допомагає. В інших випадках доводиться відбиватись самотужки. Але такого, як робив сьогодні Степан, ще не було.

— Маєш бути сильною, — козак не знав, як має поводитися і що має говорити у таких випадках. Він скільки себе пам'ятав, завжди воював. Єдине, що спало на думку — покласти руку на плече дівчини в знак підтримки. — Я також ще дитиною втратив батьків. Виріс на Січі, вихований козаками.

— Шкода, що дівчат на Січ не беруть, — зітхнула Оляна.

Захар лише знизав плечами у відповідь.

— Та я насправді хотіла віддячити за вашу доброту та заступництво, — дівчина чи не вперше глянула в очі козаку. Це були щирі слова, щирий погляд глибоких зелених очей. — Вам не варто залишатися на вулиці. Це надто небезпечно.

— Думаєш я боюся цих двох п'яничок? Знайду на них управу, — усміхнувся Веремій. — Ще не такі траплялись на шляху.А на дворі я звиклий спати.

— Тут є дещо страшніше за цих двох, — прошепотіла Оляня, ніби боялася, що її хтось почує.

— Якось вже впораюсь, дитино, — Веремій поплескав коня по лопатці. — І Ворон допоможе, якщо що. Він у мне, як янгол-охоронець.

— Дозвольте все ж віддячити. Я й сніданок вам зготую, наношу води, щоб вмилися, — перевела погляд на коня. — І для Ворона місце знайдеться у стайні. Відпочинете, як слід. Все ж ви мене захистили. Я ваша боржниця, — стояла на своєму Оляна.

— Гаразд, — погодився козак, розуміючи, що дівчина й досі побоюється п'яниць із корчми.

Вони рушили разом. Кінь слухняно йшов слідом, час-від-часу поскубуючи траву. Сонце уже сховалось за небокрай і лише його відблиски зафарбували небо в багряне.

— Можна запитати? — ніяково порушила мовчанку Оляна.

Веремій згідливо кивнув.

— Ви ходили на бусурманів?

— Ходив і не лише.

— Невже у Чорне море на чайках виходили?

Козак знову кивнув.

А тоді дівчина сумно схилила голову і важко зітхнула.

— Мій батько загинув у поході. Пішов визволяти людей від людоловів і... Багатьох тоді звільнили... — голос її дрижав.

— Він справжній лицар, — не підібрав інших слів Веремій.

— Так... справжній...

— Важко втрачати рідних...

— Дуже важко, — голос Оляни бринів. Його наскрізь пронизувала глибока туга та несамовитий біль. Здавалося вона от-от заплаче. — Уся моя сім'я роком пізніше померла від якоїсь хвороби. Лише я якимось дивом залишилась живою. Від мене люди по селі сахалися ще довго. Немов від прокаженої. Дехто навіть палицями відганяв. Інші діти жбурляли камінням, називаючи відьмою. Ті хто добрішими показували себе, кидали хліб... немов собаці. Щоб з голоду не сконала. Так і тинялася, поки Йось не скумекав, що я незаразна і не підібрав. Та його дім і їжа вартують дорого. Зранку до ночі я у шинку працюю, а не можу собі і на чоботи такі-сякі заробити, — опустила погляд на ноги. — Ходжу босоніж, щоб ті що від мами залишились на зиму зберегти. Хоч вони завеликі на мене, та й купи заледве тримаються. Одяг також мамин. Вшиваю та ношу.

— Підступ та користолюбство прикриває благими намірами, — сплюнув зневажливо Веремій. — Йди від шинкаря. Ти ж не раба якась?

Вона б відповіла йому, але натомість кивнула на обійстя і це було красномовніше за будь які слова.

— А ось тут я живу. Здебільшого, коли тепло...

Хата мала не найкращий вигляд. Тріщини вкривали її, немов павутина. Колись красивий різнокольоровий розпис вицвів та обліз. Стріха покуйовдилась та позадиралась місцями підірвана вітрами. Ліщиновий тин зовсім струхлявів і вкрився мохом, а де-не-де його поснувала кропива та мокриця.

— Хатина виглядає занедбано, — зніяковіла дівчина. — Через шинок я маю зовсім мало часу. А для деяких робіт потрібні ще й чоловічі руки.

— Все гаразд, — легка розуміюча усмішка майнула на Веремієвому обличчі. — Не потрібно виправдовуватись.

Разом зайшли на подвір'я поросле високою травою. Оляна знову почала пояснювати:

— Я стараюсь, коли є можливість, жати траву серпом, але тут краще б підійшла коса. Я пробувала батьковою, але мені не вдалося.

На порозі, перед самим дверима стояв глек наповнений по вінця молоком.