Хатини ховались, немов гриби в гущавині лісу. Солом'яні стріхи проглядались поміж дерев. Віконця, подібно переляканим оченятам, визирали з-за темних стовбурів. у декотрих уже горіло легке світло, хоч надворі ще не стемніло. Навколо панувала тиша.
Веремій в'їхав у село верхи на своєму вороному коні. Це був маститий стрибун, сильний та швидкий. З кличкою козак не заморочувався. Через окрас, назвав його Вороном. Кінь швидко звик до господаря і став з ним нерозлучним. Козак і сам прикипів до тварини. Хоч Ворон і був жеребцем, але мав покладистий характер і добре піддався прирученню та навчанню. Зате в бою вирізнявся агресивністю, настирністю та витривалістю.
Літній вечір повільно спускався на землю. Сіріло.
Веремій нахилився над шиєю Ворона і прошепотів в нашорошене вухо:
— Майже приїхали. Вже скоро відпочинемо, вірний друже.
Вершник легко потягнув віжки і кінь звернув до корчми. Поруч не було людно, не зважаючи на суботній вечір. Стояли лише декілька чоловіків, щось жваво обговорюючи. Коли Веремій заїхав на подвір'я, завсідники спочатку перейшли на шепіт, а тоді йзовсім змовкли. Лише проводжали незнайомця прискіпливими поглядами.
— Дай вам Бог здоров'я, — зняв шапку вершник та злегка вклонився.
Чоловіки кивнули у відповідь, але не промовили ані слова. Так і мовчали, немовби остерігались. Веремій же припнув Ворона до конов'язі і увійшов усередину. Це не вперше козаку доводилось зустрічати такого штибу погляди. Тож ідивуватися він не став.
За столом, коло входу, сиділо двоє молодиків уже добре налигані. Вони провели Веремія п'яними поглядами до шинквасу, а тоді один сказав:
— Ще один смертник приїхав.
Він хотів прошепотіти, але алкоголь зробив своє. Веремій добре почув сказане, зупинився на мить, кинув зневажливий погляд через плече, але вирішив, що впитий мало не до чортиків чолов'яга, може молоти будь що.
За шинквасом Веремій зустрів невисокого зросту єврея у чорній шапочці на тім'ї та довгими пейсами. Зазвичай корчмарі були привітними і щиро усміхались, особливо незнайомцям. Але цей подивився з-під лоба і пробурмотів:
— Чого вам, добродію? — намагався внести у голос привітність шинкар.
— Поїсти б щось, меду та нічліг. А ще нагодувати і поставити в стійло мого коня.
Єврей зміряв поглядом козака. Він оцінив дорогий ефес шаблі, широкий черес на поясі з припнутими до нього кинжалом, порохівницею та гаманцем. З-за ременя стирчали рукояті пістолів. Руки від зап'ястків до ліктів оперезували шкіряні манжети. А ще до того, як козак увійшов, на порозі, єврей помітив на незнайомцю хороші сап'янові чоботи. Будя який інший шинкар уже б пританцьовував біля такого гостя, але цей поводився мало не вороже. Саме це і здивувало Веремія. Та козаку з євреєм не товаришувати і не жити. Тому й перейматися Веремій не став.Витгнув з капшука кілька мідяків і поклав на шинквас.
— Їжа буде, — буркнув шинкар, — а от зночівлею нічим не можу допомогти.
— Та й Бог з нею, — зняв шапку Веремій. — Давай вечерю та кухоль меду. Я не вибагливий, але від шмата запеченого м'яса та окрайця хліба не відмовлюся.
— Можу запропонувати ковбасу. М'яса готувати не будемо. Вже скоро зачиняємось.
— Та невже? — здивувався козак. — Щойно темніти почало. Вечорниці скоро почнуться, а ви зачинятись надумали? Якийсь ви неправильний шинкар.
Веремій оглянувся навколо. Шинок і справді не нагадував звичне місце. Пустий та тихий. Таких козак ще не бачив, скільки жив.
— Нехай буде ковбаса... — закивав задумливо козак, знову обернувшись обличчям до шинквасу. — Лишень підігрій.
— Оляно! — гукнув шинкар. — Дай-но попоїсти цьому добродію.
— Так, пане, — почувся дівочий голос із задньої кімнати.
— Йосю! — загорланив один із завсідників. — Чуєш, Йосю!? Налий-но нам ще по кухлику пива.
— Вам вже додому пора, — значно м'ягше відповів односельчанам шинкар.
— По кухлику лише, — заплітаючи язиком, попросив інший. — І ми миттю підемо геть. До опівночі уже будемо спати, немов немовлята.
Йось почув, як на стіл впала монета і зітхнув.
— По останньому.
— Ти найкращий, Йосю. Дякуємо. — пролунало у відповідь.
Незадовго із задньої кімнати вибігла Оляна. Красива, немов намальована. Вона усміхнулась Веремію і поставила перед ним тарілку з наїдками. Козаку видалась усмішка дівчини натягнутою та сумною. Та він добродушно кивнув у відповідь і подякував.
— Занеси гостям напитки, — наказав шинкар.
— Дякую, красуне, — майже вунісон залепетали завсідники, коли кухлі опинились на їхньому столі. Один вхопив Оляну за руку, потягнув на себе і хотів поцілувати. Але дівчина прудко вирвалась та помчала за шинквас.
— Смачно у вас готують, — доїв вечерю Веремій. — І мед такий, як потрібно. Мало де такий по шинках знайдеш. Хіба що у моїй господі. От що-що, в мед я варю... ух... — вітер вуса, усміхаючись і намацав капшук. Монет майже не залишилось. — А з ночівлею... мені не звикати. Сідло за подушу стане, трава за постіль, а жупан за покривало. А от на сніданок я до вас завітаю.
Йось немовби й не чув козака. Вдавав, що займається своїми справами. А коли Веремій змовк, наказав Оляні:
— Забери посуд. Помий і можеш бути вільною.
— Дкую, пане, — кивнула дівчина і послушно побігла до завсідників, озираючись на Веремія.
Вона ще не встигла взяти кухлі, як один із гостей знову вхопив її за зап'ястя.
— Тепер не втечеш, — самовдоволина усмішка перекосила налигане обличчя.
— Степане, відпусти, — спробувала вирватись Оляна. — Немає коли дурощами займатись. До півночі зовсім близько.
— Не бійся, — облизав губи Степан. — Я захищу тебе. Або залишимось у Йося вдвох. Мо' знайдеться місце в твоєму ліжку для мене?
— Відпусти! — крикнула дівчина та вівільнитись знову не вдалось.
—Відпустіть її, — підвищив голос шинкар. — Не час на дурощі.
— А ти писка прикрий, єврею! — стрибнув на рівні ноги інший завсідник.
Йось притих. Знав запальний норов цих двох. Вони мало того, що були першими у будь якій бійці, то ще й переважну більшість з них розпочинали.