Вступ

Стерв'ятники чують свою наживу ще з далеку. І ось тепер вони кружляють над степом всіяним трупом. Здається битва закінчилась ось-ось, нещодавно. Ще стогнуть та виють відболю поранені, отримуючи допомогу від побратимів, а над їхніми головами уже кружляє ненаситне птаство, очікує на свіже м'ясо, щоб поласувати людським трупом. Найсміливіші з патахів спустилися на землю і почали бенкет, викльовуючи очі, що вже більше не бачать цього світу. А поруч галасують та плачуть від щастя люди, яких ще зовсім нещодавно гнали, немов худобу, на продаж, у ясир.

Козаки проганяяють надоїдливих воронів і ложать тіла побратимів в один ряд,. Та ті відлетівши всього на кілька ліктів, знову підкрадаються до здобичі.

Живі хоронять мертвих. Так було завжди і буде надалі, до віку.

Десятки чоловіків взлись за лопати і копають могилу. Одну на вісх. Братьську. І лише високий насип протягом століть нагадуватиме, що тут колись відбулась битва, що тут спочивають лицарі, які віддали власні життя, рятуючи невинний люд.

І ось лежать славні воїни рядами вздовж могили. Комусь очі вкрили китайкою, а хтось ще й дівчини не мав. Дехто залишив удома овдовілу дружину та діточок-сиріток, дехто батьків, а хтось жив сиротою-самотою на цьому світі, то хоч у могилу з побратимами ляже.

Поміж рядами ходить дівчина. Років дванадцять їй, не більше. Снує, немов примвра, лише у нічній сорочці, хоч на дворі уже осінь. Вона уважно вдивляється у холодні мертві обличчя. Шукає батька. Молиться богу, щоб Той вберіг його. Надіється, що тато зараз вибіжить із гурту козаків, підхопить на руки та закружляє, як завжди це робив повертаючись додому. Але ні. Ось він лежить. Сорочка наскрізь просякла кров'ю, обличчя бліде, колись повні життя губи посиніли, а очі мертві та втуплені кудись у далечінь. У невідомість, у безхмарне блакитне небо.

"Дивиться де той рай, ˜— дівчина падає на коліна і плаче. — Але чому? Навіщо Господь так швидко забрав тебе, тату? На кого ж ти нас покинув? Чому саме ти?".

— Не так! — вириває із роздумів дівчину гучний голос сотника. — Не повинно так бути... і не буде! Заберіть цих антихристів. Їх ми поховаємо у іншій могилі. Вони не заслуговують такої честі, адже втратили її, зрадили усе людське та Боже. Копайте їм іншу яму. Присипимо тіла землею та зрівняємо, щоб і згадки не залишилось, щоб пам'ять про них згасла, загубилась навіки. А із залишків землі насипимо високу могилу над справжніми лицарями. Щоб ще з далеку було видно.

Дівчина уважно дивилась, що робиться навколо. Вона не одразу зрозуміла, чому козаків хоронять у окремих могилах. Тай байдуже було. Ось батько, якого вона бачить востаннє, який вже не повернеться додому. Припала до грудей, лягла поруч і просить, щоб той прокинувася, щоб повернувся до неї. Та намарно.

— Як же можна було? — не вгавав сотник. — Як же їх земля носила? Щоб ось так узяти люд свій, люд християнський, та погнати у неволю бусурманам. Які ж це козаки? Які ж це лицарі? До ями їх! Без молитви! Немає таким прощення! Нехай будуть прокляті! Нехай земля їх не прийме!

І козаки-визволителі, і люд звільнений вторив йому:

— Будьте прокляті навіки!

— Будьте прокляті, кляті!

— Щоб вас земля не рпийняла, нелюди!

Положили усіх правидників у одну могилу, а зрадників-людоловів у іншу. Могли залишити на поталу птаству та звірині, але не хотіли переступати через людське. Над лицарями ж проговорили молитву, пустили сльозу навіть ті, хто в житті не знав цих воїнів. І в безкрайнім степу виросла могила.

— Ідьмо, люди! Їдьмо, побратими! Татарва з півдня суне. Не вистачить нам зараз сили виступити проти них. Та й людей маємо врятувати, браття. Жінок та дітей, — сотник притис шапку до грудей і виголосив останні слова перед тим, як стрибнути у сідло: — спочивайте з миром, браття!

Поїхали усі. Залишилась пору з високою могилою лише дівчина у нічній сорочці, яку ніхто із присутніх не бачив. Стояла вона бідолашна, вмиваючись слізьми. Війнув вітер. В однумить, немовби за кліпанням ока, почали мінятися пори року. Осінь, зима, весна, літо. Знову і знову. І дівчина мінялася разом із плином часу. ставала все дорослішою та жіночнішою. Не мінялася нічна сорочка, складені на грудях руки, що стискали хрестик і молитва. Лише слова у ній добавлялись.

— Мені бракує тебе, татусю. Я скучила. Вернись до мене, — такою спочатку була її молитва. З дня у день.

Але роки минули, як кілька миттєвостей і слова дівчини стали ще більш скорботними, а сльози гіркішими.

— Мені бракує тебе, татусю. Я так сильно скучила. Вернись до мене. Усі мене покинули, усі померли. І мама, і Оксана, і малий Тимофій. Одна я тепер на білому світі. Я б до вас полетіла, та зась. Господь не прийме самогубицю... Вернись до мене, хоч ти. Благаю...

Вмить, немов грім серед ясного неба, пролунав голос:

— Оляно, прокидайся! Скільки спати збираєшся! Сонце зійшло!

Дівчина прокинулась уся заплакана. В руках міцно стискала все той же нагрудний хрестик колись подарований батьком. Такі були лише у нього та у неї. Тато їх вирізьбив власноруч в одному з походів.

З уст дівчини досі безупину злітали слова, що ніяк не покидали голву.

— Вернись до мене, благаю. Вернись до мене!

Вона змусила себе змовкнути, щоб не почув господар. Їй вдалось. Але те, що сталося далі, змусило дівчину втиснутись спиною у стіну. Вона б зараз воліла стати з дерев'яною перегородкою одним цілим, зникнути. Оляна побачила плями крові на нічній сорочці.

"Стала жінкою"... — промайнуло в голові.

Дівчина протягом довгого часу уявляла собі це по іншому. Думала, що коли пуститься кров, все зміниться. Але нічого такого не відбулося. Вона лише відчула себе дуже брудною та присоромленою.

— Ти чула? Досить у ліжку валятися, я сказав! — влетів у кімнату невисокий єврей і затрусив пейсами. — Я що маю на дурняка тебе годувати?

— Вже біжу, пане, — накинула поверх себе покривало Оляна, щоб приховати кров. — Дозвольте лише одягнусь.

Коли чоловік вийшов, невдоволено бурмочучи собі щось під ніс, дівчина знову заридала, згадавши сон, який повертався до неї знову-і-знову, протягом років.