Потойбіччя

Цієї фатальної ночі Габріель більше не намагався втекти: він чекав, прирікаючи себе на невідомість. Чоловік сидів у непроглядній темряві, судомно притискаючи занімілі долоні до холодних дерев'яних поручнів крісла, і напружено прислухався до кожного шурхоту порожнього дому. У скронях пульсувала дика, лихоманкова напруженість, а кожен удар змученого серця відлунював у порожнечі грудей, наче похоронний дзвін, що сповіщає про наближення неминучого фіналу.

Старовинний годинник на вежі глухо й урочисто пробив північ, розтинаючи нічний спокій, і саме тоді, під останній відголосок металевого звуку, Габріель нарешті цілком виразно побачив її. То було не ефемерне світло в анфіладі, як у попередні прокляті ночі, і не гротескна тінь, що безслідно танула при його наближенні: важкі дубові двері повільно, без жодного скрипу відчинилися самі собою, і в кімнату, долаючи межу між світами, безшумно впливла примара.

Потойбічна гостя була такою ж, якою чоловік назавжди закарбував наречену у своїх найніжніших спогадах — ті самі витончені риси обличчя, те ж розкішне довге волосся, що важкими хвилями спадало на тендітні плечі, та сама знайома до болю тонка фігура; проте водночас Еліонор постала абсолютно іншою. Невагому постать несло саме повітря, наче крихку лілейну тінь, яку здатне було розвіяти найменше земне коливання; абсолютна, скляна прозорість огортала її єство, а суворе місячне сяйво пронизувало дівчину наскрізь, через що вона не кидала на підлогу жодної тіні людського силуету.

Еліонор і справді була тут, у кімнаті, — але віднині дівчина безповоротно належала холодному царству мертвих.

Габріель перестав дихати, заціпенівши від суміші жаху та благоговіння. Він не мав фізичних сил, щоб підвестися з крісла, не мав сакральної влади, аби бодай на мить відвести погляд від цього видіння; його очі невпинно повнилися гарячими сльозами, а горло безжально здавило залізними лещатами невимовного розпачу.

Еліанор дивилася на нього з неймовірним сумом, а її бездонні очі — ті самі, які колись випромінювали земну ніжність та палке кохання — тепер були до країв наповнені віковою тишею потойбічного світу. Повільним, граційним рухом дівчина простягнула до нього свої бліді руки, і її напівпрозорі пальці ледь помітно ворухнулися в повітрі, ніби беззвучно кликали Габріеля за собою у вічність.
Не тямлячи себе від почуттів, нещасний безсило впав на коліна перед цим святим для нього привидом.

— Еліанор... — його колись упевнений голос остаточно зламався, безслідно згорівши у грудях, наче останній жар, який більше ніколи не зможе розпалити життєдайний вогонь. — Благаю тебе... Забери мене із собою, визволи з цієї земної тюрми скорботи…

Його пальці судомно й сліпо вчепилися в порожнечу, намагаючись намацати край примарного савана. Чоловікові було абсолютно байдуже, чи є ця зустріч лише фінальним маренням його збожеволілого розуму; йому було байдуже, що в жилах усе ще пульсує кров, тоді як наречена вже стала порохом, — адже земне існування безповоротно втратило свій єдиний стрижень, і Габріель більше не бажав лишатися у світі, де не лунав милий серцю голос.

— Прошу тебе, змилуйся…

Еліанор повільно, немов плакуча верба над водою, нахилилася над ним, і її невагома, крижана долоня ніжно торкнулася гарячої щоки чоловіка.
Який то був холод!

Первісний, могильний холод, від якого судомно здригнулося все тіло Габріеля, і від якого шкіра миттєво покрилася памороззю забуття. Цей дотик не мав нічого спільного з колишнім теплом живого тіла, проте він був реальнішим за все, що оточувало його досі, і на одну коротку, благословенну мить Габріелю здалося, що на блідих губах промайнула примарна посмішка прощання.

Тієї ж секунди густа, милосердна темрява остаточно поглинула його розум; Габріель без чуття впав на холодну підлогу, занурюючись у мовчазні, рятівні обійми вічної ночі.