Межі світів

Ніч вдихала у столітні стіни замкнутого простору гнітючу тишу, важку й непорушну, проте ще до того, як ця німа завіса остаточно ізолювала його від світу живих, Габріель на підсвідомому рівні відчув наближення чогось невідворотного. Липка, потойбічна тривога повільно заповзала у змучене горем серце, змушуючи дихання ставати уривчастим і гарячковим. То було зовсім інше почуття, аніж звичний, не глухий смуток за втраченим, а майже фізичне, тваринне відчуття чиєїсь чужої, невидимої присутності, яка зависла в повітрі, ледве відчутна й майже невловима, але абсолютно неможлива для ігнорування.

І саме в ту мить, коли напруга досягла свого апогею, Габріель знову побачив світло. Як і минулої проклятої ночі, цей ефемерний вогник блукав коридором, наче бешкетний дух, що химерно дражнив  самотність господаря і кликав за собою у безодню; Габріель, не вагаючись ні секунди, кинувся вперед, поки злякане серце шалено калатало у грудях, а ноги самі, підкоряючись несвідомому імпульсу, несли його за цим золотавим видінням.

Проте примарне світло невблаганно віддалялося, вислизаючи з-під самих пальців.

Він уже заздалегідь, із гострим болем у душі, знав увесь цей жахливий маршрут: важкі дубові двері покоїв нареченої знову опинилися гостинно прочиненими, і загадковий вогник слухняно сховався за їхнім порогом, змушуючи Габріеля майже бігти, щоб у наступну мить влетіти всередину і… знову залишитися наодинці з глухою, тріумфуючою темрявою.

Тільки мертве, сріблясте сяйво повного місяця байдуже просочувалося крізь високе вікно, малюючи на підлозі гротескні, покручені тіні, що нагадували химерні чорні візерунки. Габріель завмер посеред кімнати, важко й хрипко дихаючи, поки його очі, що давно звикли до сутінків, повільно розрізняли знайомі, вкриті попелом забуття контури меблів: спорожнілий письмовий стіл, осиротіле ліжко, масивну шафу і… трюмо, велике, старовинне дзеркало в різьбленій рамі, яке колись так віждано відображало щасливу усмішку Еліонор.
Чоловік, наче заворожений підступними чарами, підійшов ближче і тремтячими пальцями торкнувся крижаної поверхні скла, яке встигло вкритися густим шаром пилу, як і все в цьому занедбаному домі; проте навіть крізь цю сіру завісу часу чоловік чітко розгледів відображення, яке належало власному тілу.

Вперше з моменту смерті нареченої Габріель поглянув на себе і те, що постало перед його поглядом, змусило здригнутися від огиди й переляку.

З гладі дзеркала дивилась чужа, виснажена подоба самого себе: мармурово-бліде обличчя з глибокими, траурно-чорними колами під очима, які видавали тривале безсоння, змарнілі риси та повна втрата колишньої чоловічої сили, що колись вирувала у жилах. Габріель майже не впізнавав у цій живій мумії колишнього себе; і саме в той сакральний момент, коли він із невимовним сумом вдивлявся у власне змарніле обличчя, позаду нього, у темній глибині задзеркалля щось проявилося.

Бліда, напівпрозора, наче виткана з туману та холодного місячного сяйва, жінка стояла за його спиною, і її бездонний, сповнений німого докору та суму погляд пронизував єство до найтемніших глибин кісток. Вона не робила жодного руху, застиглі губи не вимовляли слів, — примара просто існувала там, у задзеркальному просторі, як вічний пам'ятник скорботі.

Їхні очі зустрілися крізь товщу скла, і тієї ж миті нищівна хвиля потойбічного холоду накрила чоловіка з головою, паралізуючи волю; Габріель судорожно, з хрипом вдихнув повітря і різко обернувся назад, готовий упасти перед коханою на коліна.

Але в реальній кімнаті панувала порожнеча, лише німе мовчання, і нікого, окрім нього, не було. Серце гучно й болісно калатало об ребра, немов дикий птах у клітці, і єдиним звуком у цій могильній темряві залишався власний, переляканий і прискорений подих, що хмаринкою пари злітав із губ. Габріель не розумів, що відбулося щойно в кімнаті: чи було це підступне божевілля, яке остаточно зруйнувало його розум, чи святотатська магія ночі? Але тепер він точно, беззаперечно знав одне: Еліонор повернулася, щоб забрати його із собою…