Таємниче світло

Невблаганна ніч знову опустила свої чорні крила на землю, принісши із собою глуху пітьму і тишу, в якій Габріель сидів, немов ув’язнений у власному проклятті, загорнутий у крижані, задушливі обійми абсолютної самотності. Чоловік принципово не запалював жодного вогню — первісний морок уже встиг стати його другою шкірою, його єдино можливим, природним станом існування, в якому не було місця для надії. Але раптом, посеред цієї мертвої тиші…

Серце пропустило болісний удар і на мить завмерло, коли в анфіладі темного коридору промайнуло слабке, хворобливе мерехтіння. То був ледве помітний, золотавий відблиск, наче чиясь невидима, безтілесна рука несла крізь сутінки самотню свічку; примарне полум’я коливалося й тремтіло з такою потойбічною грацією, ніби чийсь холодний подих торкалося його.

Проте холодний розум шепотів, що в цьому проклятому будинку не було і не могло бути нікого, окрім нього самого.

Долаючи раптове заціпеніння, Габріель стрімко, майже гарячково підвівся з крісла; кінцівки налилися свинцем, наче нестерпна вага тривалого відчаю прагнула прикувати горюючого чоловіка до місця, але невідома сила змусила таки зробити крок уперед. Коли Габріель різко відчинив важкі дубові двері, коридор постав перед ним наповнений густим плетивом напівтемряви, а загадковий вогник уже плавно віддалявся вглиб будинку, немов тікаючи від сонячного світла.
Охоплений безумною надією, чоловік кинувся навздогін, і його квапливі кроки глухо й лунко відбивалися від високих стель порожньої садиби, порушуючи  віковий спокій. Мерехтливе світло витончено рухалося вперед, наче химерний блукаючий вогонь на болотах, що заманює нещасних подорожніх у смертельну пастку. Що це могло бути — раптовий протяг, який випадково заграв із шибками, чи черговий підступний обман змученого нічного розуму?

Чи, можливо… це була неупокоєна душа?

Габріель прискорив біг, майже задихаючись від хвилювання, проте щоразу, коли здавалося, що він ось-ось наблизиться до розгадки, світло невблаганно відступало, тримаючи дистанцію. Якби це була жива людина зі свічкою в руках, її кроки неодмінно видали б себе, вона б тікала від переслідування, — але цей феномен підкорявся іншим, неземним законам: світло не бігло й не ухилялося, а просто тануло у повітрі, щойно чоловік розпачливо простягав руку, намагаючись схопити невловиме.

Аж раптом, на самому кінці коридору, таємниче світло миттєво згасло, проте Габріель встиг помітити місце його фінального зникнення — воно розчинилося якраз у прорізі напіввідчинених дверей нещодавно спорожнілої кімнати.

Лиховісна, холодна хвиля пройшла по хребту, змушуючи волоски на тілі піднятися від первісного жаху, поки серце калатало у грудях, відбиваючи несамовитий, шалений ритм наляканого звіра. Габріель зробив останній, найважчий крок уперед; двері покоїв були зловісно прочинені, і чорне, непроглядне провалля кімнати чекало на нього, наче роззявлена паща самого небуття, непереборно ваблячи до себе.

Не взмозі більше терпіти катування невідомістю, Габріель одним різким рухом штовхнув двері навстіж. Усередині панувала абсолютна, глуха темрява. Жодного промінчика, жодного натяку чи матеріального сліду того, що секунду тому тут відбувалося щось надприродне.

Тільки вікове, непорушне мовчання і сухий, солодкувато-гіркий запах пилу, який уже оселився серед її осиротілих речей, консервуючи колишнє щастя…

Габріель так і застиг на порозі, вдивляючись у цей непроглядний морок, і фізично відчував, як у грудях, витісняючи залишки повітря, повільно й невідворотно розростається липке, крижане почуття, що так сильно нагадувало первісний жах. Щось невидиме перебувало в цій кімнаті разом із ним — він відчував це кожною клітиною свого тіла. Щось або хтось, чия присутність не належала більше світові живих.