Існування, що втратило сенс

Сам час, здавалося, розчинився у цвинтарній тиші цього знебарвленого буття; дні віднині перетворилися на примарні, розмиті тіні, які монотонно й безглуздо змінювали одна одну на небосхилі, проте не приносили змученому серцю нічого, окрім дедалі глибшої, всепоглинаючої порожнечі.

Габріель більше не пам’ятав, коли востаннє благословенний сон стуляв його важкі повіки, чи коли їжа торкалася сухого горла, — він більше не жив, а лиш хворобливо… існував, немов неприкаяний дух, приречений вічно блукати похмурими кімнатами свого родового гнізда, яке тепер невідворотно перетворювалося на монументальний склеп, похований під вагою німого, нелюдського відчаю.

Колись, у зовсім іншому, майже міфічному житті, він палко любив цей дім, адже тут сонячними зайчиками лунав кришталевий сміх Еліанор, її мелодійний голос наповнював кожен куточок життєдайною силою, і навіть найтемніші, найсуворіші закапелки будівлі здавалися зігрітими її присутністю; тепер же, підкоряючись закону тліну, все навколо дихало смертю й пусткою.
Просторі зали остаточно втратили свої барви, укриваючись сірим попелом забуття, а важкі портьєри надійно запечатували вікна, не дозволяючи підступному денному світлу проникати всередину; проте навіть якби він наважився впустити сюди золоте сонце, Габріель заздалегідь знав, що ці мертві, холодні промені більше ніколи не зможуть зігріти змертвілої душі.

Чоловік повільно йшов безкінечними, сирими коридорами, не знаючи кінцевої мети свого шляху і не розуміючи сенсу власного руху. Самотні кроки були абсолютно беззвучними, наче він сам уже переступив межу реальності й став безтілесною тінню серед інших тіней. Повністю розгублений, із блукаючим, згаслим поглядом, він часом завмирав посеред напівтемряви, годинами вдивляючись у нікуди, ніби намагаючись розгледіти там відповідь від самої Долі.

Іноді, у моменти найвищої ментальної напруги, Габріелю ввижалося, ніби у глибині анфілади миготить тонкий, ефемерний силует; часом до його слуху долинав ледве чутний, знайомий шелест важкого шовку сукні, або ж ніздрі уловлювали ледь помітний, солодкуватий аромат фіалок, який колись огортав його таким затишним, домашнім теплом.

У глибині свого зраненого розуму він чітко усвідомлював, що всі ці видіння — лише підступна ілюзія, жорстока гра змученої свідомості, і що коханої Еліонор більше немає серед живих, проте навіть ці примарні, болісні галюцинації здавалися солодким порятунком порівняно з німою, бездонною порожнечею реального світу. Зі щемом у грудях він знову і знову відчиняв важкі двері її колишніх покоїв, щоб укотре натрапити поглядом на ідеально застелене, незаймане ліжко, на холодні, осиротілі подушки та покинуті дрібнички, які вже ніколи не дочекаються своєї власниці; безсило опускаючись на підлогу і спершись спиною на холодний каркас ложа, годинами сидів у заціпенінні, розчиняючи свій погляд у нічній темряві.

Думки стражденного були непроглядними і гнітучими, такими ж вугільно-чорними, як і траурне вбрання, яке він тижнями не знімав через абсолютну байдужість до власного тіла, і такими ж безнадійними, як зимове небо, на якому назавжди згасли всі зірки. Чоловік без упину думав про те, що його єдина кохана пішла в потойбіччя занадто рано, що ця трагедія є вищою несправедливістю Всесвіту, і що якби тільки він володів сакральною силою повернути невблаганний час назад, то пожертвував би усім, перевернув би небо і землю, аби змінити цей фінал.

Усе колишнє життя безповоротно втратило свій сенс, у світі не залишилося жодної цінності, яка могла б утримати на плаву, і в свідомості дедалі чіткіше починала викристалізовуватися спокуслива, гріховна думка…

Думка про те, що, можливо, більше не варто чинити опір цій темряві, не варто чіплятися за земне існування в реальності, яка без неї позбавлена будь-якого сенсу.

Однак у самій глибині єства, попри весь морок і заперечення, все ще жевріло щось невимовне — якась невидима, тонка нитка, яка міцно утримувала на краю цієї прірви.

Що саме це було — незавершена земна справа, прокляття чи таємниче передчуття? Габріель ще не знав цього, але затаєний подих невідомості вже витав у повітрі вимушеного склепу…