Свічка та темрява

Огорнута саваном непроглядної ночі, кімната тонула у важкому, майже відчутному на дотик мороці, який неохоче розступався лише перед кволим, хворобливим мерехтінням самотньої воскової свічки. Її бліде полум’я безпорадно здригалося від найменшого руху холодного повітря, від кожного слова відчаю, що злітало з губ Габріеля, і від ледве чутного, передсмертного зітхання Еліанор. Водночас гротескні тіні на стінах пускалися в танок, наче безмовні, зловісні свідки невідворотної трагедії, що розгорталася в цих стінах.

Тьмяний вогник примарно відбивався на мармурово-блідій шкірі недужої, стираючи межу між живим та вічним і роблячи дівчину настільки неземною, ніби її безгрішна душа вже відсахнулася від гріховного земного світу, лишивши тут лише прекрасну оболонку.

Габріель сидів біля ложа скорботи, до болю стискаючи крижану, майже невагому руку, яка колись, здавалося, цілу вічність тому, випромінювала життєдайне тепло та була сповнена трепетної ніжності, а тепер нагадувала сухий, осінній листок — такий тендітний, що від одного дотику реальності той міг розсипатися на порох під вагою його власного розпачу.

Еліанор дихала важко, уривчасто, і кожен цей хрипкий, вистражданий подих віддавався гострим, невиліковним болем у його власних грудях, змушуючи здригатися від жахливого усвідомлення: раніше чоловік ніколи не помічав, яким оглушливо глибоким є цей звук, як безжально він розтинає передсмертну тишу кімнати, немов гостре лезо ката. Розум, чіпляючись за рятівне божевілля, повертав Габріеля у вчорашній день, коли кохана ще посміхалася, тримаючи його руку значно міцніше, коли вони плекали ілюзорні плани на майбутнє, і вона, червоніючи від сором’язливого щастя, тихо шепотіла про білосніжну весільну сукню та про своє палке, нестримне бажання просто жити.

А сьогодні її благословенний голос згас, поступившись місцем цвинтарному мовчанню.
Габріель безсило похилив голову і важке темне волосся впало на чоло, ховаючи від порожнечі кімнати очі, в яких плескався океан невимовного, чорного розпачу. Все його єство повставало проти жорстокої істини: чоловік відмовлявся вірити, не міг і не мав права впустити цю думку у свій розум, запевняючи себе, що це лише підступна застуда, банальна недуга, яка просто не сміє забрати його янгола, не має над дівчиною жодної сакральної влади!

Блукаючий погляд, сповнений німого благання, упав на тонкий пальчик, де срібна каблучка з криваво-червоним каменем у формі серця ледь помітно виблискувала в останній агонії світла догораючої свічки — символ непорушної клятви, вічної обіцянки, що вони здолають саму смерть і назавжди залишаться разом.

«Це не може бути правдою, — наче в лихоманці проносилося в змученому кутку свідомості, — це лише морочне видіння, нічний кошмар, що мине з першими променями сонця, коли Еліонор нарешті відкриє світлі, повні життя очі, посміхнеться мені своєю незабутньою посмішкою і прошепоче, що страждання скінчилися…»

Чоловік жадав, — о, як же він жадав! — цього омріяного порятунку з такою фанатичною, маніакальною силою, що на мить йому здалося, ніби і справді відчуває дотик воскреслого тепла, проте сувора дійсність невблаганно повертала назад: рука дівчини в його долонях з кожною невблаганною хвилиною ставала все більш схожою на холодний склепний камінь.

Полум’я свічки здригнулося, і, на мить, кімнату поглинув могильний сутінок.

Еліанор зробила глибокий, але неймовірно важкий, надривний вдих, наче намагалася силоміць втримати у своїх грудях останні, невловимі крихти земного існування; її напівпрозорі повіки затремтіли, безкровні губи безпорадно ворухнулися, проте так і не змогли випустити на волю жодного звуку, змушуючи Габріеля схилитися до самого її обличчя, остаточно втрачаючи контроль над власним розумом.

— Кохана… Благаю тебе, почуй мене, я тут, я поруч… Ти ж не залишиш мене в цій темряві, правда? — зазвичай упевнений голос зірвався на хрипкий плач, і чоловік із жахом відчув, як усе його тіло б’є крупна, невпинна дрож.

Жіночі пальці, колись такі ніжні, а тепер безсилі та немічні, слабким, ледве помітним імпульсом стисли його долоню у своєму останньому, прощальному поруху — то був її фінальний дотик до цього світу. 
Тієї ж миті кволий вогник свічки востаннє здригнувся під подихом невидимого крила Смерті… і згас, лишивши по собі лише тонку цівку гіркого диму.

Габріель так і не випустив знекровленої руки зі своєї тремтячої долоні; він просто продовжував сидіти в абсолютній, глухій темряві — повністю розбитий, спустошений, паралізований невимовним жахом, з очима, які через заціпеніння душі вже не були здатні пролити жодної сльози. Бо його змучений розум усе ще відмовлявся переступити поріг цієї страшної, остаточної реальності...