Розділ 11.

Влад.

Як ж не хочеться з нею розходитися по різним квартирам. Хочеться і надалі бути з нею. Розмовляти ні про що. Дивитися на зорі. Відчувати її дихання поруч.

Як добре, що вона погодилася, щоб я її провів додому. Нарешті знову разом. Хоча б не надовго.

-Тобі не важко працювати з дітьми, - запитав я в неї.

-Ні, я це люблю. Нічого іншого не вмію, та і не хочу. Не всі розуміють, мою любов до роботи. Але я ще з дитинства, знала ким, хочу стати. Можливо це смішно звучить.

-Твої батьки, тебе підтримували в цьому?

-Швидше так, чим ні. Тато навіть прибив мені дошку в кімнаті, збиту з дощечок. А мама приносила книги, журнали чи зошити, щоб я краще себе уявляла вчителем. Коли я хворіла, то мама купляла мені розмальовки і фломастери, бо знала, що я це люблю. Як зараз пам'ятаю, це була розмальовка, казка "Ріпка", а на першій сторінці дідусь, який садить ріпаку. Це один з найкращих спогадів мого дитинства. Ой, вибач, щось я занадто поглибилась, тобі напевно не цікаво?

-Мені цікаво. В тебе настільки щирі спогади з дитинства?

-Мої батьки зробили все, щоб воно було щасливим. Я також буду старатися для своїх дітей.

-Пощастить твоїм дітям та чоловіку. 

-Дякую. Ми так швидко прийшли. Можливо піднімешся на чай.

-Дякую, але іншим разом. Хочу дещо підготувати для учнів на завтра.

-О, це святе. Я тебе розумію. Зустрінемося завтра.

-До завтра.

Одне я знаю, точно. Я повинен завоювати цю дівчину, щоб вся турбота з її дитинства, одного разу була і в наших з нею дітей. Але спочатку, я хочу довести їй і собі самому, що я достойний її не тільки як хлопець, а ще й як вчитель та колега по роботі. Адже це для неї важливо. Вона горить цим, отже зможу і я.

Вибачте, що так довго була відсутня. Моя муза мене покинула. Але зараз я повернулася та постараюся якнайшвидше порадувати тих, кому сподобалася моя книга.

Дякую, що читаєте❤️