Розділ 10.

Анна.

-Тут дуже гарно. - сказала, я до Влада, як тільки ми прийшли до кафе.

-Я радий, що тобі сподобалося. Це моє улюблене місце, з того часу, як я приїхав у це місто. Коли мені важко, чи хочеться побути на самоті, то я приходжу сюди. 

-То це твоє особливе місце. - майнула дурнувата непрохана думка. Можливо і я для нього особлива. Але ми ще мало знаємо один одного, щоб це було так. Крім того, це я. Яка ще особлива...

-Анно...

-Так. 

-Я запитував тебе, що ти будеш замовляти?.

-Вибач, я замислилася. Знову поринула в думки.

Він подивився на мене так, ніби хоче прочитати мої думки. Як добре, що це не можливо. Адже я починаю відчувати до нього більші почуття, ніж дружба чи спілкування з колегою.

-Як ти ?

-Все добре. Навіть не втомилася сьогодні.

-А ти як?

-Ще досить важко звикнутися з думкою, що я тепер вчитель. - сказав, посміхнувшись Влад.

-Ти сподобався учням і деяким вчителям.

-Ти розпитувала про мене?

-Ні, випадково почула в учительській. 

-Мені приємно, що учні хочуть бути на моїх уроках. А вчителі....Мені подобається, одна дівчина. Тому не думаю, що я буду звертати на їхню прихильність увагу. 

-Ви давно знайомі?

-Та ні. Але відчуття, ніби знаю її все своє життя. 

-То і дуже пощастило. Це велика рідкість.

-Але вона ще не знає про моє до неї ставлення.

-Чому?

-Я боюся, що вона відштовхне мене.

-Не схоже, щоб ти був з боязких.

-Ні. Але її втратити не хочу. Крім того, мені здається, що у неї важке минуле. Тому не хочу її навантажувати ще й своїми зізнаннями. Поки постраюся бути просто поруч, із нею.

-Ти молодець. Шкода, що у моєму житті, не має такої людини. 

У відповідь він тільки, якось дивно посміхнувся. І почав нову розмову.

Час пролетів. Додому взагалі не хотілося йти. 

-Можна я тебе проведу?

-Так, звичайно.

Я зможу, ще декілька хвилин, бути поруч з ним. Не сама. Так не хочу бути більше сама.