25

Періодично прокидаючись, Софія впадала у почуття ненависті до самої себе. Вона ненавиділа те дурне дівчисько, яке не прислухалось до голосу розуму і подалось до небезпечної далекої країни. Чи могла вона вибачити себе за те, що сталося? Уся вина лежала важким тягарем на її плечах.

Вона не знала, що скаже матері і як вибачиться за те, що замість опори стане для жінки тягарем. Розпач змусив молоду жінку замислитись над найгіршою річчю. Їй спало на думку, що закінчити свої страждання можна швидко і безболісно.

На столику поруч з лікарняним ліжком лежала її сумка. Ледь дотягнувшись до неї, Софія дістала невеличке дзеркальце. Декілька хвилин вона крутила річ у руках, не наважуючись перейти до свого плану. Зібравшись з духом, Софія дістала із сумки носовичок і обгорнула ним дзеркало. У наступну мить почувся тріск. Дівчина зі всієї сили вдарила дзеркало об металеве бильце ліжка.

Розгорнувши носову хустинку, вона дістала гострий уламок. Софія заплющила очі, щоб не бачити крові та піднесла шматок дзеркала до зап’ястя. В палату постукали й молода жінка з переляку впустила носовичок з уламками на підлогу. Двері відчинились і в палату увійшла мати дівчини. Софія від несподіванки змогла видавити з себе лише одне слово:

— Мам?

— Слава Богу, ти вже опритомніла, — змучена жінка кинулась до лікарняного ліжка обіймати свій найдорожчий скарб, — а що це ти розбила?

— Хотіла речі дістати із сумки, але не втримала їх у руках, — Софія відчайдушно брехала, соромлячись поглянути матері у вічі.

— Розбила дзеркало? Це на щастя! — очі жінки наповнились сльозами. Вона знала, що саме намагалась приховати дочка. Ця думка підкосила жінку і їй довелось присісти на стілець. Але вона й слова не сказала про свою здогадку, щоб не завдавати Софії ще більше болю.

— На яке щастя? — молода жінка скривилась, намагаючись зобразити посмішку.

— Я вже говорила із твоїм лікарем. Він мені зовсім не подобається. В медицині він обізнаний так само як я у ядерній фізиці, — діагноз і прогноз лікаря роздратував жінку настільки, що вона мало не видряпала йому очі.

— Він приходив до мене. Я вже теж знаю, що не зможу ходити, — голос дівчини зірвався на фальцет і вона розплакалась.

— Поплач, зайчику! Тобі стане легше, — матір взяла Софію за руку.

— Мам, вибач мені!

— За що? — з подивом промовила жінка.

— За те, що я не послухалась. Поїхала світ за очі та стала інвалідом. Ти ж мене попереджала, просила не їхати. А я як дурепа помчалась. Заради чого? Кар’єри? Визнання? — Софія щиро каялась у власному безглуздому вчинку.

— Ну що ти таке кажеш? Що сталось – те сталось. Усе переживемо. Якби ти не поїхала в Камбоджу, то все одно могла потрапити у таке становище. Інколи доля буває жорсткою: бойова міна тут чи п’яний водій удома – результат один і той же. Я просто рада, що ти залишилась жива. Інакшого я б не пережила, — жінка знову покосилась на уламки дзеркала, що ближчали під ліжком.

— Як ти прилетіла у Камбоджу? Звідки гроші на квиток? — знаючи свою матір, Софія хвилювалась, щоб та не продала свою квартиру, аби тільки купити квиток і бути ближче до дочки.

— Канал оплатив мій приїзд. Вони там дуже хвилюються, що ти підеш у суд. Взяли на себе всі витрати по твоєму лікуванню тут і транспортуванню додому.

— Це все зробив Сашко заради мене? — з надією запитала Софія.

— Сонечко, це зробили твої небайдужі колеги, — матір ледь стримала гнів, коли почула ім’я чоловіка.

— А Сашко? Ти говорила із ним? — не вгамовувалась Софія.

— Ні, але я маю кращий подарунок для тебе. Дехто чекає у коридорі, щоб побачитись з тобою. Зачекай хвилинку, зараз приведу, — тікаючи від розмови про нареченого дочки, матір вийшла у коридор.

Вийшовши з палати, жінка більше не стримувала сліз. Вона не хотіла показувати слабкість при Софії, але горе сильно підкосило жінку. Їй важко було уявити, що молода і красива дівчина більше ніколи не встане з ліжка. Вона кинулась до чоловіка, що стояв у коридорі. Він обійняв згорьовану матір і декілька хвилин заспокоював. Коли жінка нарешті змогла подавити схлипування, чоловік запитав:

— Як вона?

— Погано. Намагається обдурити, що тримається. Софія зовсім розклеїлась. Я не знаю, що робити далі. Треба знайти хорошого лікаря, дати їй хоч якусь надію. Людей ще й не після такого на ноги ставили. Питає про ту мерзоту, а мені брехати важко.

— Я говорив із ним. Сашко слабка людина, він не збирається допомагати чи хоча б прилетіти. В нього вже нова пасія. Нічого, спокійно спати усе життя він також не зможе. Вам не треба брехати, залиште це мені. Скажу, що він на роботі зашивається. А як їй покращає, тоді й розповім правду.

— Артеме, що б я без тебе робила? Ти така хороша людина, честь і хвала твоїм батькам за те, що виростили такого сина, — жінка поклала долоні на обличчя чоловіка і поцілувала його у лоб.

— Це не тільки доброта. В мене є свої мотиви, — сором’язливо промовив Артем, потупивши очі в підлогу.

Матір Софії лише усміхнулась. Жінка прекрасно розуміла, про що говорив Артем. Але обидва усвідомлювали, що для цього наступив непідхожий період. Молодий чоловік відчинив двері та пірнув у палату подруги. Материнське серце щеміло від побаченого і струнка худорлява жінка впала у крісло, що стояло в приймальній.