13

Молоді люди довго балакали. Половина ночі пройшла для них у розмовах. Після цього вони позасинали. Артем вранці поснідав разом із Софією. Хлопець поспішив на автобус, щоб провідати рідних.

Дівчина ж пішла за звичкою на роботу. Розмови до пізньої ночі подарували їй недосип. Проте сорокахвилинна прогулянка на морозі дала змогу прийти до тями. Робочий день почався зі звичного натирання столів.

Думки Софії витали навколо учорашньої розмови з другом. Вона не могла згадати момент, коли відпустила своє життя на самоплив. Артем мав рацію, дівчина вже давно не намагалась зробити щось важливе для самої себе.

Застрягнувши у цьому кафе, вона щоразу відкидала помисли про якісь перспективи. Та час збігав і роки минали. Софія з жахом уявила, що у тридцятий день народження так само працюватиме у цьому місці. Нерозумний порив серця змусив її підійти до іншої офіціантки та запитати:

— Оксано, а де Краснівські? Ти їх не бачила?

— Приймають продукти на задньому дворі, — автоматично відповіла дівчина, навіть не глянувши на колегу.

Софія попрямувала до підсобних приміщень, щоб знайти Романа з Лілею і повідомити їх про своє звільнення. Раптом дзвіночок підвішений над вхідними дверима попередив про появу клієнта в закладі.

Дівчина обернулась і побачила знайоме обличчя. Русявий привабливий чоловік стояв біля входу. Дівчина розтанула у посмішці та швидко підійшла до відвідувача. Чоловік посміхнувся їй у відповідь, а очі його засяяли наче різдвяна ялинка. Софія промовила:

— Привіт! Як ти тут опинився? Господи, ми ж сто років не бачились. Із самого випуску, — дівчина була радісно здивована.

— Я зайшов кави випити, а тут тебе побачив. Уявляєш, як буває? — на цих словах чоловік спробував відвести очі.

— Сідай за мій столик! Я тобі усе принесу. Що ти хочеш замовити?

— А ти можеш посидіти зі мною? Хочеться поговорити. Ми ж стільки не бачились.

— Сашко, нам не можна сидіти з клієнтами. На жаль, я маю працювати, — дівчина напустила пелену печалі на свої величезні красиві очі.

 — Гаразд. А ввечері можемо зустрітись? О котрій ти закінчуєш?

— Я звільнюсь сьогодні о шостій. Можеш зайти за мною сюди й підемо прогуляємось. Добре? Що тобі наразі принести?

— Добре, о шостій я чекатиму на тебе тут. Принеси, будь ласка, міцної кави.

— Через хвилину буде зроблено, — Софія, кинувши ці слова Сашкові, помчала за барну стійку, щоб приготувати замовлений напій.

Через п'ятнадцять хвилин заклад заполонили відвідувачі. Офіціантки снували між столами і приймали замовлення. Софія декілька раз проходила повз Сашка і відчувала на собі його пильний погляд.

Інколи вона повертала голову у його сторону та посміхалась. Молодий чоловік ніби витягував її з натовпу своїми очима. Згадалось Софії й невдале зізнання, котре хлопець намагався зробити після захисту дипломів.

Вона відігнала від себе нав’язливі думки. Дівчина не могла допустити й гадки про те, що через кілька років він так само був закоханим у неї. Хоча вона помітила, наскільки сильно він змінився з часу їхньої останньої зустрічі.

Сашко змужнів, трохи змінив імідж і походив ззовні на англійського джентльмена. В натовпі чоловіків він сильно вирізнявся й одразу приковував погляд до себе.

Софія не могла дочекатись кінця зміни, щоб вдосталь наговоритись з Сашком. Тим часом хлопець розрахувався і попрощавшись, вийшов із кафе. Дівчина геть забула про те, що хотіла звільнитись.

Робота і зустріч з колишнім одногрупником повністю завоювали її думки. День тягнувся довго, проте не був важким. Робота у кафе ніколи не виснажувала дівчину. Тут завжди поважали її почуття власної гідності.

Попереднє місце працевлаштування Софії настільки гнітило молоду особу, що навіть робота офіціанткою здавалась їй раєм на землі. Арсенія Львовича Софія інколи згадувала з гумором та все ж не могла забути в які умови він її ставив.

Працюючи офіціанткою, вона менше відчувала себе персоналом, що обслуговує в порівнянні з виконанням його доручень. Все пізнається у зрівнянні – так колись говорила їй Олена Михайлівна.

Софія усміхнулась, згадуючи свою улюблену чергову. Образ жінки навіював дівчині сентиментальні спогади. Софія з острахом подумала про те, скільки часу вже минуло з моменту закінчення навчання.

Зміна у кафе закінчилась рівно о шостій. Дівчина вийшла з закладу, а на вулиці її вже чекав Сашко. Молодий чоловік запропонував Софії піти у ресторан та повечеряти. Той заклад, що вони обрали, важко було назвати фешенебельним.

Проте всі львів’яни знали, що саме там подавали найсмачніші страви аутентичної української кухні. Молоді люди зробили замовлення. Вже через десять хвилин їм принесли стільки їжі, що й на компанію із восьми людей вистачило б. Поїдаючи смачні страви вони не забували й про розмови. Сашко запитав:

— Софіє, а ти довго працюєш офіціанткою?

— Два роки, — відповіла дівчина, дожовуючи вареники із сиром.

— Досить довго. А чому за фахом не працюєш?

— Скажи чесно, тобі Артем доніс, де я працюю?