5

Надвечір сонце заховалось за хмарами. Софія вийшла з будинку та повільно попрямувала по вузькій вулиці в сторону дороги. Легені потребували свіжого повітря, та воно ураз зникло, наче весь кисень хтось викачав.

Дрібні пасма волосся липнули до  вологого обличчя. Думка про міський автобус викликала у дівчини неприємні асоціації. В таку задуху їй хотілось опинитись десь посеред поля, щоб прохолодний вечірній вітерець погладжував її обличчя та розвівав волосся.

Аби скоротити час перебування в транспорті Софія вирішила трохи прогулятись пішки, до іншої автобусної лінії. Дощ вперіщив саме в той момент, коли вона дісталась до зупинки.

Заховавшись під невеликим накриттям, Софія слухняно очікувала громадську карету із необхідним номером. Таке сперте до цього повітря нарешті наповнилось озоном і прохолодою.

Через декілька хвилин дівчині стало навіть прохолодно, але добре орієнтуючись у тенденціях львівського клімату, вона захопила із собою кофтинку, яку одразу ж накинула на плечі.

Зустріч із Тимуром мала пройти у кіно, і коли дівчина дісталась обумовленого місця, чоловік у світлих штанах та білосніжній сорочці вже чекав на неї. Молода пара увійшла до кінотеатру.

Перші п'ятнадцять хвилин перегляду розчарували молодь, тому, не гаючи часу, вони перейшли до солодких поцілунків у темному залі. Опам’ятались вони лиш тоді, коли світло різко вдарило в очі.

Трохи засоромившись, Софія спустила очі, щоб ненароком не зустрітись поглядом ні з ким, хто міг помітити прилив ніжності між молодими людьми. Узявшись за руки пара вийшла з будівлі та попрямувала на прогулянку мокрими вулицями. Тимур першим перервав мовчанку:

 — Мені треба дещо тобі сказати. І я прошу тебе, вислухай все до кінця, не перебивай мене, гаразд? — від цих слів Софія напружилась та посмішка чоловіка розвіяла її страхи.

— Добре, кажи.

— Мені запропонували нову роботу, набагато кращу. І вона… Мені доведеться переїхати у столицю. Це чудовий варіант і я не можу його втратити. Ти повинна зрозуміти, що я люблю тебе, але в нашій ситуації тобі легше відмовитись від своєї роботи. Ти щойно влаштувалась і навіть не пропрацювала ні дня. Поїхали зі мною до Києва? Знайдеш там нову роботу. Ми зможемо жити разом. Ти станеш там щасливою, я тобі обіцяю! — на останніх словах Тимур перевів погляд на Софію, намагаючись прочитати реакцію дівчини по обличчю.

Вона не одразу зрозуміла, що щойно сталось, та в один момент їй перехопило дух. З однієї сторони в неї був чоловік, який кохав її, і якого, напевно, кохала вона. А з іншої – усе її невеличке життя. Очікування вражень від нової роботи, сім’я, друзі, найкраща подруга та наймана квартира.

Софія дуже хотіла, щоб чаша терезів різко схилилась у бік Тимура, та якесь незрозуміле передчуття штовхало її на інший шлях. Вона не була впевнена у тому, що цей чоловік зміг би відмовитись від усього заради неї. Дівчина озвучила єдиний варіант, який був для неї прийнятним:

— Я не зможу цього зробити, хоч і бажаю бути поруч з тобою. Як мені кинути своє життя, друзів? Як сказати Лесі, що хочу переїхати? Я ж обіцяла їй винаймати квартиру разом, інакше їй доведеться повернутись додому. Тут в мене є хоч мізерна можливість займатись тим, що подобається. А в Києві, з нинішнім рівнем безробіття я ледь знайду роботу офіціанткою, і те навряд. Ми можемо приїжджати один до одного, розмовляти по телефону, одним словом – підтримувати стосунки на відстані. Розумієш?

— Я нічого не розумію! Ти мене кохаєш? — знервованим голосом запитав Тимур.

— Так, але зрозумій мене. Якщо я переїду у Київ через тебе, то лиш одну людину я буду звинувачувати, якщо у мене нічого не вийде. В такому режимі наші почуття не існуватимуть довго.

— Чому ти думаєш про такий сценарій? І нащо тобі всі, якщо у тебе буду я? — ці слова зачепили тривожні дзвіночки в душі дівчини, та вона воліла не звертати на них уваги.

— Будь ласка, спробуймо стосунки на відстані хоч у перший час! Декілька місяців ми зможемо витримати, а тоді я може й переїду. Ти згоден?

— Я згоден чекати тебе хоч усе життя. Ти мене приворожила своїми відьомськими очима, ароматом волосся і… — Тимур притягнув Софію до себе і міцно поцілував у вуста.

Порив молодих сердець огортали вечірні сутінки. Ніщо у той момент не могло завадити їхній ідилії. І Софія вкотре відчула, що дарма сумнівалась у правдивості намірів Тимура. Трохи перевівши дух від палких поцілунків, дівчина запитала:

— Коли ти їдеш?

— В четвер повинен бути на місці.

— Виходить, сьогодні в нас прощальний вечір? — в очах Софії спалахнули диявольські вогники.

— Напевно, я не думав про це. А що?

— В тебе вдома є кава? — на щоках дівчини спалахнув рум’янець. Настільки запальна поведінка та натяки були для неї зовсім незвичними.

— Я й сам хотів запропонувати випити її у мене. Стало прохолодно, зачекай, я зловлю таксі.

Вже через годину молоді люди опинились не лише у квартирі, а й у ліжку. Кави так ніхто й не випив. Вони займались коханням пристрасно й старанно, наче намагались викарбувати у пам’яті контури тіл один одного.

Звичний акт любові приправлявся передчуттям розлуки та смутку. З-за хмар вийшов місяць й освітив своїм сяйвом красу та силу молодих тіл. Тимур декілька разів завмирав, розглядаючи обличчя Софії. В її величезних очах місячне сяйво відбивалось з такою магічною силою, що у чоловіка захоплювало дух.