3

Місто Лева спокійно відпочивало в похмурий суботній день. Лиш перша половина літа видалась жаркою, що було досить незвичним явищем для місцевого клімату. Кінець липня дарував містянам помірно теплі дні та вологі від короткочасних дощів вечори.

Спокій і розмірений ритм вихідного дня єдиною ниттю пронизав усе місто. Закохані гуляли у парках, батьки розважали дітей на майданчиках, хтось поспішав в оперний театр, інші виходили на вулицю після чергового кіносеансу.

Міське життя злилось в єдиний організм, в якому кожна клітина функціонує незалежно і самостійно. А фоном для усього цього дійства виступали групи туристів, що снували по місту в пошуках нових вражень.

Чоловік у сірому літньому костюмі вийшов із магазину з невеличкою коробкою цукерків. Взагалі, все найкраще у світі завжди кладуть у маленькі пакунки: прикраси, рідкісні делікатеси та квіти, каву, тістечка і милі зізнання.

Львів – столиця невеличких згортків щастя. Чоловік у костюмі виглядав схвильованим та щасливим. Перебігши невелику брущату дорогу, він попрямував до найближчої кав’ярні.

Знайшовши вільний столик, він швидко примостився та покликав офіціантку. Юрка дівчина хутко дісталась столика з новим клієнтом. Прийнявши замовлення, вона з тією ж швидкістю пірнула у кафе. Через декілька хвилин на столі перед чоловіком стояли два горнятка запашної кави.

Стало ясно, що він на когось чекає. Мужчина спрямував погляд в бік однієї з вулиць. Вона була заповнена потоками людей, які із задоволенням прогулювались поміж будинків.

Кожна будівля мала свою душу. Секрет привабливості міста крився саме в цьому. Талановитому художнику не склало б праці змалювати кожен будиночок в людину, наділену унікальними рисами.

У котрийсь момент чоловік розтанув у посмішці та встав з-за столу. На зустріч йому прямувала жінка середніх років, чий стрункий стан огортала легка шовкова сукня пастельного відтінку. Каштанове волосся, зібране у легкий пучок, відкривало погляду тонку мармурову шию.

Краса і легкість її ходи приковували увагу багатьох чоловіків, що траплялись на її шляху. Підійшовши до столу, де на неї вже чекав обранець, жінка злегка поцілувала його у щоку.

Зі сторони ця пара виглядала настільки гармонійно, що декілька молодих офіціанток забули про свої замовлення і з мрійливим захватом на обличчі споглядали картину буденного кохання. Чоловік допоміг своїй супутниці сісти й вона одразу зробила пару ковтків кави.

Впевненим рухом він протягнув їй коробку цукерок, а вона ніжно взяла його за руку. Так вони й сиділи, розпочавши приємну розмову. Здавалось, що ці двоє знаходяться у вакуумі, адже увагу кожного повністю захопив співрозмовник. Кохання в очах немолодих людей іскрило, наче мерехтіння вечірніх вогнів на водяній гладі.

В цей чарівливий момент повз кафе проїхала непримітна машина радянського виробництва. Одна з пасажирок дивилась у вікно. В її погляді портрет закоханої пари відбився, наче моментальний знімок.

В голові дівчини промайнула думка про те, що було б непогано, якби і її так кохали через п'ятнадцять років. Автомобіль рухався далі й у великих зелених очах картини змінювались одна за одною, не залишивши в них і сліду щасливих закоханих.

Автомобіль зупинився у дворі багатоповерхового будинку, що заховався в одному з віддалених районів Львова. Задні дверцята відчинились по обидві сторони. Софія з Лесею випірнули на волю як маленькі пташки.

Дверцята водія відчинились згодом і не з першої спроби. З-за керма автомобіля встав огрядний мужчина з сивиною на висках і вусах. Його одяг і важка хода одразу виказували походження. Чоловік походив на старанного господаря сільського будинку.

Він відкрив багажник і дівчата дістали звідти легкі, але об’ємні пакети з пожитками. Сам же чоловік взяв у дужі руки важку коробку чи то з книжками, чи з якимось приладдям. Софія підійшла до будинку і підняла очі, намагаючись роздивитись вікно на шостому поверсі. Дівчина звернулась до подруги:

— Невже ми будемо тут жити? Перша квартира після гуртожитку. І мені все одно, що вона лише орендована.

— Мені також. Нам тут буде весело, — Леся змовницьки підморгнула Софії.

— Я вам влаштую веселощі! Я за що гроші платитиму, щоб ви тут веселились? Працювати будете, а потім на свої хліби підете – веселіться скільки влізе, — Лесин батько врозумив дівчат своїм суворим словом.

— Тату, ми через місяць вже самі заплатимо за цю квартиру. Чого ти скаржишся?

— Того, що повернулась би ти у село і користі було б більше. Нам з матір’ю допомагала б, заміж тебе видали б нормально, як усі люди. А тобі дивись, що в голову полізло, в місті сидіти та квартиру наймати! І довго ви тут протримаєтесь на тих своїх зарплатах? Це тобі не село, де господарка годує й гроші приносить.

— Романе Федоровичу! Гроші в вас уже є, а Леся може стати редактором чи видавцем. То будете у селі головним інтелігентом після такого, — Софія зробила спробу звести докори Лесиного батька на жарт.

— Твої слова та й Богу в вуха! Та я б в те більше вірив, якби мав сина, а не дочку. Жінці ж доля заміж вийти та народити, за тим немає коли професії всілякі здобувати й оту вашу кар’єру будувати. Це ж тілько гроші на вітер! Але хоче, хай трохи в місті помикається, може хоч розум з’явиться, — на останніх словах чоловік важко зітхнув, а дівчата лиш невдоволено переглянулись між собою.