1

Асфальт став м’яким під палючими променями нещадного сонця.  Поміж звичних п’ятиповерхових будинків пролягала невелика дорога. Вона була настільки розпеченою, що здавалось – її поверхня плавиться і від цього от-от виникне міраж, наче в пустелі.

Складалось враження, що навкруги вимерло усе живе. В післяобідню пору більшість людей розбрелись по офісах. Від пекельного сонця можна було сховатись лише на роботі, під штучними потоками прохолодного повітря, котрі дарували старі кондиціонери.

На одному з балконів стояла жінка літнього віку. Обличчя, яке віддзеркалювало цілу низку прожитих років більше походило на маску покійника. В її погляді проступали відтінки байдужості, а може, навіть, і ненависті. Вся порожнеча очей жінки сфокусувалась на дорозі, котру вона роздивлялася без особливого ентузіазму.

На одній стороні літнього халата сумно повисли  декілька потемнілих дерев’яних прищіпок. У руках жінка тримала стару металеву миску зі свіжовипраними дитячими речами. З дальнього кінця дороги почувся дзвінкий сміх. Він швидко розлетівся по всій вулиці.

Через декілька секунд жінка змогла візуально визначити джерело звуку. Компанія із десяти-дванадцяти молодих людей неспішно рухалась обабіч проїзної смуги. Вираз обличчя літньої жінки почав плавно перетікати у неприємну гримасу.

Куточки губ опустилися, від чого носо-губні зморшки обвисли ще більше. Жінка злегка примружила очі й зайняла у балконному вікні свою позицію. Ще через хвилину вона змогла детально розгледіти декількох дівчат і хлопців, які гучно обговорювали щось між собою.

Їхню розмову раз по раз перебивав галасливий регіт, більше схожий на дитячий. Стоячи у вікні, жінка напружилась, її щоки почервоніли – настільки їй було огидним свято молодого життя. І, нарешті, набравши в легені повітря, вона вихлюпнула із себе усю жовч, заголосивши:

— Гей! Ви чого тут ходите? Зайнятись немає чим? В мене дитина спить, розбудите! — її обличчя тремтіло від обурення. Молоді люди почали різко роззиратись навкруги, намагаючись знайти невдоволену особу. Тоді одна з дівчат підняла догори свої великі зелені очі. Похилій жінці здалось, що вони займають половину обличчя дівчини, і роблять її схожою на персонажа із мультфільму, котрі постійно дивився її онук. Виявивши на балконі сварливу пенсіонерку, молодь зайшлась сміхом ще голосніше. Дівчина прокричала у відповідь:

— Негарно лаятись з незнайомими людьми. Добрішими треба бути!

Після цих слів жінка зовсім вийшла із себе. Обличчя стало багряним, а очі почали метати блискавки. На цей раз вона повністю визначилась з тим, хто саме стане жертвою її нестерпного характеру:

— Ти подивись на неї! Хамка! Ти як зі старшими розмовляєш? Тебе видно не батьки, а вовки виховували! Зараз води на вас виллю, то хутко заспокоїтесь! — вона швидко поставила металеву миску на підлогу і пірнула у кімнату.

— Бабусю, чого ти кричиш? Ти мене розбудила, — промовив маленький хлопчик, який до цього мирно спав на дивані.

— Спи, Андрійку! Це я на хуліганів сварилася, щоб вони тебе не розбудили, — жінка підійшла до дитяти й лагідно погладила його по кучерявій голівці.

— Я від твого крику прокинувся і більше не хочу спати! Я хочу мультики дивитись! — сумним тоном промовив хлопчик.

— Трясця його матері! Розбудили мені дитину! А бодай щоб щастя не знали! – з цими словами вона ввімкнула старий телевізор і хлопчак швидко всівся дивитись мультфільм. Досить похилий вік не подарував бабусі більше терпіння чи доброти. Бувши повністю переконаною у власній правоті, вона побрела на кухню готувати вечерю,  зовсім забувши про випрану білизну. Вже ввечері вона знову винитиме у своїй забудькуватості нахабну дівчину і посилатиме в її адресу безліч проклять.

Тим часом галаслива юрба молоді підійшла до старого п’ятиповерхового будинку, в якому майже всі вікна гойдались відчиненими навстіж. Це було нормальним явищем для червня і такої нестерпної спеки. Зеленоока дівчина почала на всіх шикати, наказуючи друзям заспокоїтись, і коли досягнула бажаного – промовила:

— Так, сьогодні чергова Олена Михайлівна. Якщо її попросити, то хлопців вона пропустить. Але не більше ніж на дві години. Тому швидко все готуємо, обідаємо, а далі зустрічаємось ввечері в кафе. Всі згодні? І я благаю тебе, Сашко, заховай нормально цю пляшку вина! Або віддай Лесі, вона вже знає як проносити пляшки, — на останніх словах вона грайливо посміхнулась білявій дівчині, що була схожа на ангела.

— В тебе точно проблем не буде? Софіє, може я піду з тобою? — промовив високий темноволосий юнак.

— Артеме, не хвилюйся! Олена Михайлівна добра, вона все зрозуміє. Ми сьогодні захистили диплом, а це означає, що ми вже повністю дорослі. І на щастя, скоро перестанемо бути її головним болем, — зайшовшись черговим приступом сміху, Софія вбігла у відчинені двері парадного, з яких віяло легкою прохолодою.

Першим, що вона побачила, була невелика стійка, з-за якої ледь виднівся пучок сивого волосся. Олена Михайлівна завжди виглядала охайно. Довге волосся вона щоразу закладала у високу гульку. Софія дременула з місця і жваво підбігла до стійки. Молода дівчина розчинилась у велетенській посмішці. Чергова, піднявши очі сповнені материнської любові, злегка тремтячим голосом запитала:

— Ну, як? Захистилась?, — на цих словах вона відклала в сторону «Новини Львова», свою улюблену газету і головне джерело інформації.