Розділ 1

Я кліпнула, і тіні зникли.

Переді мною знову стояв звичний Райвен: втомлений після довгого дня в палаці, зі скуйовдженим волоссям і все тими ж медовими очима, в яких тепер читалось хвилювання. Жодної чорноти, жодних темних спалахів на шкірі. Нічого такого, від чого ще мить тому в мене всередині все захолонуло.

Мабуть, примарилось. Сяйво дверей було таким яскравим, що в очах досі пливли різнокольорові плями, а після сварки з Зерденом, після всіх цих днів без нормального сну мені могло здатися що завгодно. Та й не дивно, якщо чесно. Старий стільки твердив про жах за цими дверима, що будь-яка тінь здавалась би почварою.

Я труснула головою, наче це могло допомогти позбутись дурних думок, і знову опустила погляд на свою ліву руку.

А от це мені точно не примарилось.

Шкіра на зап'ясті була чистою. Ні чорних візерунків, ні звивистих ліній, які тягнулись аж до ліктя і спалахували щоразу, коли Райвен до мене торкався. Лише бліді блакитні вени, як у будь-якої іншої дівчини з Морніру. Я потерла руку пальцем, потім ще раз, сильніше, аж шкіра почервоніла, наче тату могло просто сховатись.

Не сховалось. Його просто не було.

— Нейрі? — Райвен ступив ближче, зазираючи мені в обличчя. — Що сталося?

Слів у мене не знайшлось, тож я мовчки простягла йому руку.

Він дивився на неї довго, надто довго. Я бачила, як змінювалось його обличчя: спершу збентеження, потім нерозуміння, а потім... потім він рвучко задер рукав власної сорочки, аж затріщала тканина, і завмер. На його правій руці теж нічого не було.

— Ні, — видихнув він. 

У горлі став клубок. Колись, в перші тижні в Альдері, я щовечора лягала спати і мріяла саме про це. Щоб прокинутись одного ранку, а клятої мітки нема. Щоб зібрати речі, грюкнути дверима і ніколи більше не бачити нахабного принца, який обманом затягнув мене у шлюб. Я тоді навіть дні рахувала, скільки залишилось до кінця року.

А тепер мітка зникла, і замість полегшення в грудях розливалась така холодна порожнеча, що стало важко дихати. І страх, і розгубленість, і якась дитяча кривда, наче в мене щойно відібрали щось дуже дороге.

Що це значило? Шлюбу більше немає? Ми тепер чужі люди? А якщо це ціна за те, що я відчинила двері? Пресвяті Жерці, що я накоїла?!

— Ми що... — голос зрадливо затремтів, і я кашлянула, щоб хоч якось його вирівняти. — Ми тепер не одружені?

— Навіть не думай про це, — Райвен схопив мене за плечі, наче боявся, що я зараз розчинюсь у повітрі. — Чуєш? Навіть не думай!

— Але ж тату нема, Райвене! Ти сам мені казав, що шлюбну магію не розірвати. Навіть твій батько мусив би чекати цілий рік! А воно от так, за одну мить...

— Знаю, що казав!

Він різко видихнув і притулився чолом до мого чола. Його дихання було важким і рваним, а пальці так міцно стиснули мої плечі, що завтра, певно, там з'являться синці. Але мені було байдуже. Райвена розлюченого я бачила безліч разів, пихатого і ображеного теж. Але таким розгубленим, таким, що він сам не знав, що робити... ні, таким ніколи. 

За моєю спиною щось тихо клацнуло.

Ми обоє обернулись у ту ж мить. Двері, які досі сяяли сріблястим світлом, повільно розчинялись. Без жодного скрипу, легко й плавно, наче їх щодня доглядали та змащували, а не тримали замкненими сторіччями.

І зі щілини полилось світло.

Не холодне сяйво кристала і не жовте полум'я свічок, а справжнє ранкове сонце. Тепле, м'яке, таке, яке буває наприкінці весни, коли вже не холодно, але й спека ще не настала. Воно залило кімнату, перестрибуючи сонячними зайчиками по книжках, по кріслу, по забутій на столі чашці Софі з трав'яним чаєм. А разом із ним до кімнати увірвався легенький вітерець, теплий і пахучий.

Пахло квітами. Солодкувато, з ледь помітною гірчинкою, трохи схоже на липовий цвіт, а трохи — на свіжоскошену м'яту. Але це була не липа і не м'ята. А ще десь далеко хтось співав.

Голоси лились тихо, переплітаючись між собою, то здіймаючись високо-високо, то опускаючись до ледь чутного шепоту. Слів я не розуміла, але від цієї пісні в грудях так защеміло, що на очі навернулись сльози. Вона ніби кликала, ласкаво, так, як кличе мати дитину додому, коли та загралась до сутінків. Хоча що я могла про це знати? Мене додому так ніхто ніколи не кликав.

— Ти це чуєш? — прошепотіла я, не відриваючи погляду від дверей.

— Чую, — так само тихо відповів Райвен.

Він відпустив мої плечі, але одразу ж взяв мене за руку, переплівши наші пальці, і ступив трохи вперед, наполовину заступаючи мене собою. Вільна рука сама собою опустилась до пояса, але зброї там не було, і я помітила, як стиснулись його щелепи. Хотілось нагадати йому, що нещодавно ми з ним так само стояли перед зачиненими дверима ритуальної зали, і нічого страшного тоді не сталось. Хоча ні, не так. Тоді моя душа вилетіла з тіла й бозна скільки блукала минулим. Тож про «нічого страшного» краще було промовчати.

Стулки розчинились навстіж, і я забула, як дихати.