Пандемоніум «Сплячого Манору»

«Його подоба гидомир, але душа квітує ренесансом!
І знати не знає, що дух живе казкою,
а тіло маєтку у смерті під маскою»

Хорес завжди знав, що буде привидом. Все життя він підозрював, що саме доля примари йому судилася, і що Мойри ткали його життєве полотно сонливими нитками. Отож одного разу так і сталося, як призначалося. Одного разу і назавжди. На віки вічні він став в’язнем власного маєтку. Але сіль іронії його історії полягала в тому, що бувши ще живим він з’ясував, що його помістя, то справжнє лігвище примар, і так чи інакше, живим чи мертвим, а йому довелося з ними зживатися. 

Твоя поезія — то є наша мутація, 
зворотня романтика усамітнення. 
Бог — це лиш відповідь, коли відповіді не знаєш.
Смерть — то лиш спогад про переродження, котре не пам’ятаєш.

Лагідний стогін «Сплячого Манору», саме так іменував свою готичну резиденцію пан Хорес, делікатно зазивав до себе всіх прихильників містичного свавілля. Але по справжньому віднайти його ніхто так і не зумів. 

У Тьмяній долині, десь посеред Сумних гір, що оповиті молочними туманами та дрімучими лісами, причаїлося вишукане п’ятиповерхове лігвище Хореса Темнохмари, відомого божевільного письменника та завзятого самітника. Саме там колись популярний писака створював не тільки свої видатні містичні романи, але й зрощував справжніх примар. Леліяв їх як домашніх улюбленців, доглядав немов за кімнатними рослинками, пестував з ними, товаришував, бавився, а врешті-решт поміщав їх у свої книги. Можливо, саме через них його рукописи й ставали бестселерами. Деякі з привидів саме так і вважали, і немало читачів були такої ж думки, та що там і говорити, адже й сам писака такої причини свого успіху не виключав. Але ті часи давно минули, роки його шаленої слави залишилася десь далеко позаду. 

Митця вже дуже давно ніхто не бачив, як і книжкові крамниці не бачили його нових робіт. Люди подейкували, що він наплодив стільки примар, що вони цілковито заволоділи не тільки його текстами, а ще й розумом, та розкішним палацом. Затягли його у своє потойбіччя. Різне базікали люди. А ті, хто наважувався віднайти будинок письменника, стверджували, що «Сплячий Манор» загубився десь у часі й просторі. 

Напевно ніхто не знав, де саме знаходиться дім, а ті, хто стверджували протилежне, мабуть, брехали, але розказували, що навіть камені його стін співали оди примарам, скульптури завивали готичні серенади місяцю й туману, а все подвір’я і сади дихали маревом. Вежі палацу витягали свої криві пальці до самого небосхилу, та під вечір так залоскочували сонце, що воно сором’язливо рожевіло, та скочувалося в пелену нічної мли. А опівночі з червоних вікон палацу, з глибин його покоїв, лунали ледь чутні стогони мертвих жителів. Лише вітряні зітхання і тихі шелести лісу зігрівали його дрімучий сон, який приходив нізвідки та йшов у нікуди. 

«Потріскані тіні палають очима багряних сутінків. 
Пристрасні танці лірично-готичного відчаю»  

Маленький театр дядечка Хореса запрацював у перший день після Хелловіну, як тільки-но наступив темний листопад. Згодом була недільна сповідь, а невдовзі й знайомство і свята вечеря з усіма примарами помістя. На наступний день була нова вистава. Тоді пан Хорес відчував себе щасливим. Йому здалося, що він знайшов літературний дзен. То був короткий день для письма. Тоді він і написав листа своїй мертвій дружині:

«Коли щастя приходить з порожнечі, то всі твої власні пустоти поступають йому святе місце — життя… Я хочу поступити тобі своє»

То був короткий день для письма, та аж занадто довгий для роздумів.

А начебто ще вчора йому було лише десять років. Саме в тому віці його батько почав будівництво цього палацу. Начебто вчора було лише десять, та сьогодні вже так не здавалося. Дитинства ніколи не існувало і більше ніколи не буде знов. А «Сплячий Манор» більше ніколи не буде шато «Нічної лебідки», але все ж так само продовжувало гукати в гості усіх почвар і примар до своїх затишних спочивалень, закликати у свої таємні вечори та містичні світанки.

Він завжди знав, що буде привидом у порожньому будинку, де лише з найвищих поверхів долинало якесь слабке сонячне проміння. І десь там, на горищі, під шаром пилу в маленькому акваріумі зберігалася чорна пір'їна лебідки. Серце маєтку. Перо, яким було написано дебютну книгу метра. Легенда була створена й розповсюджена, і відтоді гласила: хто знайде чорне перо, та заволодіє ним, то й душа його навіки розквітне, бо то є найбільше світло того потойбічного світу.

«Тріск полін у каміні й аромат божевілля, 
пряний присмак глінтвейну й любовне свавілля»

Щоб по справжньому потоваришувати з привидом, потрібно спочатку самому перетворитися на шматочок ілюзії. Сховати все своє людське в глибокому підвалі буття, причаїтися біля прірви сновидінь, та чекати спустошення. Коли ж все-таки ґрунт людського відчуття висохне, то й тоді вже можна садити всередині тіла зернятко Видіння, полити його солоними сльозами болю та журби, та знову чекати, аж поки не проросте дерево Мари, або квіточка Візії, або хоча б травинка Фантома.

Вже у другу ніч після Хелловіну Хорес зрозумів одну просту істину: люди ніколи його не слухали так, як це робили привиди; люди лише шукали у ньому щось знайоме, що нагадувало б їм їх самих. У привидів було все інакше. Це була мить маленьких угод і квантових змін. 

Ще один короткий писемний момент. 

Мабуть, саме в ту ніч пан Темнохмара усвідомив, що всі його літературні шедеври були звичайним брехливим лицемірством, які відчайдушно потребували відвертості… Його власної. Саме в ту ніч примари готували другу виставу в маленькому театрі пана Хореса по його новій п’єсі.

Ми блукали все життя. 

В серцях давно вже згасло світло.
Вдень — забуття; в нічний час ми примари
у сонних лабіринтах щасливих людей. 

Ми привиди, бранці манору, ми прокляті Темнохмари.
Чорні лебеді безнадійно спотворених орхідей.

Ми привиди вдень і вночі ми фантоми.
Це життя лиш ілюзія, марення душ.
Ми тиняємось й вештаєм без оскоми і втоми.
Ми смердючі потвори брудних калюж.

Забуття, де ми блукали все життя.