Розділ третій: Коріння зла повстало

Вони йшли вузькими коридорами зловіщої печери, пробиралися через верстви павутиння, що звисала зі стін, наче виноградна лоза. Десь вдалині, час від часу, чути було примарний шепіт, і легке постукування крапель об кам'яну поверхню.

Чоловіки намагалися не говорити голосно, а лише час від часу перешіптувалися. Адже в такому страшному місці могло злякати навіть власного відлуння.

Вони пробиралися крізь кам'яні завали, йшли вперед, без упину.

— Якби не Ільдрун, я б у житті, сюди б не поліз, — прошепотів Бранор.

— Я сподіваюся, що вона жива, і прибула сюди, разом із воїнами Альхірока, у такій компанії нам бояться нічого, адже все зло, ці браві хлопці на раз два зачистять, не те що ми, два селяни з ножами.

— Хотілося б у це вірити, — промовив чоловік, показавши рукою вперед.

— Самерселія права, — злякано промовив Тайлінд, побачивши у світлі смолоскипа, людські останки, й страшні розбиті черепи, на яких виднілася застигла кров. Скільки вони тут, відомо лише богам, але їхній зловісний образ, підігрівав страх у серцях хлопців. Їм хотілося розвернутися й піти назад, але лише бажання допомогти друїдці не давало їм це зробити. Зловісні черепи були наколоті на вершини, за їхнім виглядом і виразом, можна було зрозуміти, що закінчили своє життя, ці люди, вкрай болісно.

— Що ж тут діється?

— Ільдрун казала, у цьому місці народилося зло… ні, не так. Тут було закрите древнє зло, отак вона говорила.

— Але чиїх це рук справа?

— Примар… примар Мундраля, — з трепетом у голосі відповів Бранор. Раптом вони почули якісь звуки. Чоловіки загасили смолоскипи, після чого причаїлися. Час минав, але нічого не відбувалося, тоді вони почали підкрадатися до урвища, що виднівся попереду, саме звідти долинали звуки. У лівому кутку, в непроглядній темряві, спав невеликий на вигляд кажан. Він затамувавши подих, не зводив з них очей.

Йшли вони неквапливо, при цьому перешіптуючись.

— Браноре, перевір, що там.

- А ти чого? Пішли разом?

— Я тут постою, не подобається мені цей нетопир, що спить на стіні, мені здається, що ця тварюка стежить за нами. Зазвичай сплять зграями, а цей один. Це підозріло.

Бранор з побоюванням глянув кажанові в очі, після чого відповів Тайлінду.

— Ільдрун, казала, що кажани, слуги темних сил, можливо, він не просто тут стоїть.

Цієї миті нетопир опритомнів. Розкрив свої червоні очі, що сяяли у темряві, після чого зловісно глянув на них. Чому хлопцям стало не по собі.

— Я ж казав, він якийсь дивний.

— Діставай кинджал, — прошепотів Бранор.

Кажан з вереском зірвався зі стіни та промчав повз них, кинувся вниз, прямо в обрив.

- Хух, пронесло. - Видихнув Тайлінд, витираючи холодний піт з чола.

— Не факт, адже ми не знаємо, куди його понесло.

— Я мало не впав униз.

— До речі, про урвище.

— Саме подивися, що знизу.

— А зараз і дізнаємося, — відповів чоловік, вказавши рукою на урвище. Чоловіки з побоюванням стали підповзати до урвища

Бранор першим підійшов до краю та зухвало глянув униз. Позаду стояв Тайлінд, він поглядав через міцні плечі друга. Чоловікам було ніяково, від побаченого. Знизу їм вдалося важко розрізнити чийсь силует. Він стояв перед кам'яною стіною, біля якої розташовувалося щось на зразок вівтаря. Були чутні дивні голоси, ніби крик божевільного, який був у припадку.

Навколо блискучого вівтарю творилося таїнство.

Невідомий стояв одягнений у латний обладунок, такої якості й такої дорожнечі, що Бранору довелося б років десять батрачити в полі, щоб купити бодай латні рукавички, не кажучи вже про повний обладунок. Його синій плащ звисав із плечей, разом із мечем, що стирчав на поясі.

Чоловік зірвав із себе плюмаж, тим самим оголивши своє обличчя, і кинув його геть. Шолом із брязкотом упав на кам'яну підлогу.

— Я король Мундраля, Ульгард Свардос присягаю на вірність владиці острова, Мундралю та зобов'язуюсь служити йому на віки вічні. Моє королівство відтепер, у владі темряви, а його жителі, раби зла, темного як моя душа.

Правитель острова відчинив склеп золотистим ключем. Коли кам'яні двері разкрились, король побачив останки найбільшого героя та лиходія. Гнилий скелет, в іржавих обладунках, що велично лежав на ліжку з мармуру, від часу він вкрився мохом та пилом. Ульгард, вклав у його руки меч Ергеллон, і дух пробудився. Він вирвався зі скелета і здійнявся над королем. Чоловік упав навколішки та знову заволав.

— Клянуся тобі служити, володарю! Я готовий принести в жертву все королівство, тільки прийми мене до лав безсмертних.

Бранор та Тайлінд з побоюванням спостерігали. Вони не розуміли, що відбувається, а лише здогадувалися. Їм було страшно, хлопці стояли у ступорі та не могли зрозуміти, що робити. Найбільше вони боялися, що їх розкриють.

Навколо Ульгарда кружляли невідомі примарні сутності. Вони проникали в його тіло, встромляючись під лицарський обладунок. Король закричав, так сильно, як не мала змоги вигукнути звичайна людина. — Хай славиться новий король, владика Мундраль, — вирвалося з його вуст.

Бранор упав на землю, з його вух пішла кров. Сильний біль, проник усередину голови, він знову почув голос.

— Так ти будеш прийнятий, до лав темряви, Ульгард, - погодився демон.

Віднині ти мій слуга, я дарую тобі вічне життя, прийми цей дар і не підведи мене. Мені потрібна кров твоїх людей. Збудуй мої чаші та наповни їх. Нехай кожен житель Мундраля, служить мені, нехай кожна душа буде у владі зла.

Контракт було укладено, а душа віддана у владу темряви. Тоді дух Мундраля пронизав тіло короля, примарним мечем, що переливався кривавим візерунком. Ульгард вигукнув: Ні, у нас же договір.

Мундраль розсміявся, після чого сказав: Смертним не бути у моїй владі, хто хоче вічно жити, має померти. Відтепер, ти такий самий, як і я, твоє тіло мертве, але душа безсмертна.