Розділ другий: Гробниця темряви

Коли сонце застигло в зеніті, вони вирушили в дорогу. Бранор та його друг, на ім'я Тайлінд, крокували сільською тропою. Блондин хлопець середнього зросту, в сірій сорочці, та синіх штанах, був найкращим другом, Бранора. З дитинства, вони дружили, виручали один одного в бідах, та просто весело проводили час.

Дорога вели їх через широкі поля, на яких працювали жителі села. Пшеничні колоски, що хилилися до землі, під поривами теплого вітру. Позаду них сяяло сонце, освітлюючи своїми променями, сади, поля, річки, а також саме село, будинки якого розташувалися посеред широкого степу.

Попереду виднілися похмурі гори, їх огорнув зловісний туман. Він завжди витав над ними. Скільки Бранор себе пам'ятає, моторошна імла, ніколи не сходила з них, немов хтось напустив її, направив на вічну службу, ніби намагаючись приховати щось страшне за незримим серпанком.

— Невже ти зібрався туди? — видавив слово Тайлінд, з побоюванням поглядаючи у бік печери, що зловісно стояла на крутому схилі. Біля входу виднівся старовинний камінь, на якому був напис, який розуміли лише жителі Мундраля. Він говорив наступне: Одного разу увійшов сюди, не впізнає колишній світ. 

У самому центрі виднівся вузький прохід, з якого сочилася темрява й зловісний серпанок, ніби магічним потоком, виривався назовні. Що вів в найпохмуріші куточки печери.

— Але якщо ти не підеш за мною, то я ввійду туди один? — спитав Бранор, умовляючи свого друга піти з ним. Він бачив страх в очах Тайлінда, адже всяких хто сюди прийшов, тут же хотів забратися від цього місця якомога далі й Бранор не виняток. Йому було також боязко, але чоловік розумів, що всередині була друїдка, якій ймовірно потрібна допомога, крім того, він усе ще сподівався, що їм вдасться зупинити давнє зло, поки воно остаточно не прокинулося. Надію цю в нього вселяв той факт, що сни й видіння з'явилися до нього, заздалегідь, ніби намагаючись попередити та даючи шанси все змінити. — Ільдрун поїхала туди й не повернулася. Я маю її розшукати, поки не трапилося щось страшне. Хвилююся я за неї.

— Ця печера проклята, ти бачив це попередження? — вказавши рукою на камінь, обурився Тайлінд. — Якщо ми туди увійдемо, то не факт, що повернемося. Ільдрун не повернулася.

— Про це писали Ельти минулого, вони залишили це. Сьогодні, коли все зло зникло, це не більше, ніж страшилка для дітей,— намагаючись заспокоїти друга, сказав Бранор, нехай він сам не вірив у те, що каже.

— Страшилка, не страшилка. Але ти сам бачив ті сни, бачив скелета в полі, невже ти думаєш, що в цій печері безпечно?

— Ми не маємо іншого виходу. Ільдрун пішла вранці та й досі від неї немає чутки, ми маємо переконатися, що з нею все добре.

— Стривай, хто це такий? — Уточнив Тайлінд, вказавши рукою на вершину гори. Його тіло затремтіло, а на обличчі виднівся страх. Він зробив крок назад, після чого з жахом у голосі промовив. — Я бачив примару, він глянув на мене і зник. Чоловік у темному капюшоні.

— Ти зараз серйозно? — з часткою іронії спитав чоловік, він посміхнувся, а потім дістав з кишені кинджал. — Та не бери у голову, це все казки.

— А якщо ні?

Бранор зробив крок уперед, та увійшов у темряву печери.

— Бачиш, я живий, ніяких примар тут немає. Якщо боїшся, то чекай на мене тут, а якщо ні, то пішли, — промовив чоловік, продовжуючи заспокоювати друга та гнати від себе погані думки. — Як би ти не вірив у цю нісенітницю, і щоб тобі там не здавалося, нам все одно треба йти до цієї печери.

— Мабуть, піду, удвох воно не таке страшне, — відповів Тайлінд, після чого рушив за другом.

— Вірне рішення. Скажи мені краще, чи ти вчора в таверні був?

— Та був, випив трохи, а що?

— Це з похмілля, тобі духи мерехтять, — засміявся він.

— Гадаєш? — з полегшенням зітхнувши, спитав Тайлінд, він здається й сам повірив у слова друга, хоч би для того, щоб самому заспокоїтися.

— Впевнений, — засміявся він. Раптом пролунав пронизливий писк й з печери вирвалася зграя кажанів. Жахливі крилаті тварини, промчали крізь них, поблискуючі своїми іклами.

— Це лише щурі крилаті, — заспокоїв Бранор. — Ходімо далі.

— Кажани серед білого дня? Це досить дивно. Що злякало їх?

— От підімо туди, та дізнаємось.

— Не видно, ні чорта, — обурився чоловік, дістаючи з мішковини смолоскип.

Поки Тайлінд підпалював його, Бранор оглядався на всі боки. Прислухався до тиші. Намагався знайти хоч одну зачіпку. У непроглядній темряві, його око помітив шматочок синьої тканини. Він трохи виблискував у темряві. Невеликі камінчики переливалися слова діаманти. Бранор схопив його і стискаючи в руці проговорив.

— Вона дійсно тут була, та, схоже, не дуже вдало познайомилася з місцевими мешканцями.

— Сподіватимемося, що жива.

Тайлінд, нарешті, запалив смолоскип. Він засяяв вогнем, освітлюючи шлях мандрівникам.

Попереду виднілися людські останки: Черепа та кістки. Всі як один були вкриті гниллю, пилом та старим павутинням.

— Будь обережним, не варто турбувати мертвих, нічого не чіпай їх, та не підходь близько, — попередив Бранор, з побоюванням оглядаючись на всі боки.

Тайлінд вирушив першим, оскільки він освітлював шлях, а Бранор прикривав його, тримаючи в руках батьковий кинджал.

Хлопцям здавалося це цікавою прогулянкою. Адже за сотні років мало хто насмілився відвідати цю печеру, а вони відчували себе героями, пишалися цим. Наперекір всім байкам та легендам, про це місце, чоловіки почувалися спокійно. Вони безтурботно розмовляли, все глибше занурюючись усередину печери. Бранора непокоїло лише одне – доля Ільдрун.

— А хто такі Ельти, про які ти говорив? — поцікавився Тайлінд.

— Ельти, це — раса друїдів, які жили тут сотні років тому правили печерами, підземним світом, поки дух Мундраля не вигнав усіх шанувальників Самерсилії геть. Минули роки, і вони повернулися, обізвавши себе друїдами. З того часу, як зло залишило острів, вони оселилися в селах і містах.