Примари Чорнобиля

Примари Чорнобиля

Спекотний серпень добігав до кінця. По широкому проспекту Палладіна прямувала безліч машин, то зупиняючись, то продовжуючи свій рух згідно з сигналами світлофорів. Було дуже шумно. Нещодавно пройшов невеликий дощ, прибивши міський пил до асфальту і трохи освіживши наповнене вихлопними газами повітря.

Біля метро Академмістечко як завжди було велелюдно. Між торговими кіосками та магазинами снували цілі натовпи людей. Ми з Надією стояли дещо осторонь, неподалік від автобусної зупинки. Біля наших ніг розташувалися рюкзаки, набиті під зав'язку різним туристичним добром, так необхідним для більш-менш комфортного життя в далеких мандрах. Люди раз у раз з подивом і цікавістю витріщалися на нас, бо ми разюче вибивалися зі звичної міської метушні. У своєму простому похідному одязі з безліччю кишень, ми виглядали нібито то прибульці із зовсім іншого світу.

Надія дістала з сумки фотоапарат миттєвого друку і зробила кілька знімків, намагаючись закарбувати окремих людей, захоплених своїми власними думками посеред натовпу, що сунув повз. У дівчини був справжній талант знімати дійсно унікальні кадри, які відбивали її незвичайний погляд на навколишній світ. Високу майстерність Надії цінував не тільки я, а й неодноразово відзначало журі десятків фотоконкурсів як по всій Україні, так і за кордоном.

Я глянув на наручний механічний годинник. Провідник запізнювався вже більш ніж на п'ятнадцять хвилин. Надія втомлено схилила голову мені на плече, розглядаючи щойно роздруковані фотографії. Крізь просвіти хмар виглянуло Сонце. Одразу стало нестерпно спекотно й душно.

Нескінченні потоки людей заходили й виходили з рейсових автобусів і маршруток, спускалися та підіймалися бетонними сходами Метрополітену.

– Я дико перепрошую! – до нас підбіг високий худорлявий хлопець у картатій сорочці з закатаними рукавами, синіх джинсах, стоптаних сірих кросівках і солом'яному капелюсі. На його відкритому усіяному веснянками обличчі світилися великі блакитні очі. Кучеряве руде волосся вибивалося з-під полів капелюха. – Щойно вибрався з великої тягучки на проспекті.

Я з вітальною посмішкою простягнув йому руку:

– Нічого страшного. Я Іван, а це моя дівчина Надія.

– Дуже приємно з вами познайомитися. Я Тім, провідник, – він міцно потиснув мені руку, підхопив обидва наші рюкзаки й звалив їх собі на плечі. – Ходімо через перехід. Я припаркувався на іншій стороні проспекту.

Ми спустилися широкими гранітними сходами й пішли підземним переходом, підхоплені щільним людським потоком. Ми неначе раптово потрапили у великий мурашник, де безперестанку сновигала безліч людей. Незабаром ми минули вхід у метро, газетні розкладки, кілька невеликих магазинів й піднялися довгим пологим підйомом та опинилися біля самого перехрестя на іншому боці дороги.

Тім підвів нас до невеликого позашляховика ЛуАЗ "Волинь" з брезентовим верхом і довгою гнучкою антеною, прикріпленою до заднього бампера. Машину суцільно вкривали вм'ятини й подряпини. Зелена фарба в багатьох місцях була здерта до металу. На лобовому склі виднілося кілька тріщин.

– Друзі, прошу вас, не судіть про книгу за її обкладинкою. Ця машина лише на зовнішній вигляд зовсім непоказна, – почав заспокоювати Тім, передбачаючи наші запитання. – Під час поїздки ЛуАЗ гарантовано не підведе. Я з ним уже в таких халепах побував, що вам навіть й не снилося. Повірте, наша з вами подорож буде для нього всього лише легкою прогулянкою.

Ми сіли в невелику машину: я спереду на пасажирське сидіння, а Надія ззаду на єдине сидіння другого ряду. Усередині було дуже спекотно. Тім відсунув бокове скло. Я теж зі скрипом зсунув скло зі свого боку.

Усередині ЛуАЗ мав дещо кращий вигляд, ніж зовні. Було видно, що Тім за ним ретельно стежив і доглядав. На дзеркалі висіла зелена ялинка освіжувача повітря. Матерчата оббивка сидінь була чиста, а гумові килимки в ногах доволі таки нові. На металевих дугах над головою був натягнутий акуратно залатаний у кількох місцях брезентовий тент. Ззаду багажне відділення було завалене різними сумками, баулами та зв'язками дров.

– Навіщо ти береш із собою дрова? – здивувалася Надія, відсуваючи одну зі зв'язок і звільняючи собі місце для ніг.

– Ми будемо сьогодні ночувати на галявині біля самого кордону тридцятикілометрової зони відчуження. Якщо станемо палити в багатті зібрані в лісі гілки, то радіації під час їх згоряння виділиться приблизно в 10 разів більше, ніж чорнобильські дерева випромінюють самі по собі. Адже за роки викидів із реактора радіоактивні ізотопи з надлишком накопичилися в деревині. Тож, щоб не сидіти навколо багаття в протигазах, доводиться привозити чисті дрова із собою.

– Тепер зрозуміло. А чого ти вибрав саме "Волинь" для поїздок у зону відчуження? – я з цікавістю розглядав аскетичний позашляховик.

– Ця машина дешева, міцна і проста. Але мені все ж довелося витратити багато часу і сил на те, щоб довести ЛуАЗ до розуму. Адже це суто військовий позашляховик, в якому із розкоші можна відзначити хіба що обігрівач. У "Волині" є можливість увімкнення повного приводу і блокування міжосьового диференціала, що дуже важливо в моїх подорожах. Також я додатково встановив потужний генератор, другий акумулятор, резервну систему запалювання, електричну лебідку і яскраве світло. Минулої осені я обладнав машину цивільною радіостанцією і всехвильовим скануючим радіоприймачем, на якому слухаю все те, що відбувається в зоні відчуження: від переносних радіостанцій туристів до переговорів персоналу ЧАЕС, поліції та військових.

Тім повернув ключ, завів машину і ми поїхали окружною дорогою на північ у бік Чорнобиля.

● ● ●

Згодом ми наблизилися до межі тридцятикілометрової зони відчуження. Тім зупинив машину, увімкнув повний привід і невеликою ручкою між сидінь заблокував диференціал.

Скориставшись хвилинною зупинкою, Надія вискочила з машини, зробила кілька знімків навколишніх лісів, сфотографувала ЛуАЗ і повернулася на заднє сидіння.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше