— 23.

Ранок у королівському палаці починався з такої розкоші, до якої Ліналі так і не звикла. Дома звісно ніхто кошти не обмежував, але до палацу було далеко. 

Величезна світла зала, високі вікна, крізь які лилося сонячне проміння, позолочені колони й довгий стіл, накритий так, ніби король збирався снідати не з однією людиною, а приймати делегацію з десятка сусідніх королівств.

На білосніжній скатертині стояли срібні таці з м'ясом, запеченим до золотавої скоринки, тарелі зі свіжими овочами, сиром і фруктами, кошики з іще теплим хлібом, маленькі піали з медом, джемами й густими вершками. Окремо подавали яйця з прянощами, рибу в лимонному соусі та помідори із зеленню. Від самого вигляду столу можна було зголодніти, навіть якщо ще хвилину тому їсти зовсім не хотілося.

Рейлан Ольвен сидів на одному кінці столу. Ліналі Шаал – на протилежному.

Між ними було стільки вільного місця, що за бажання можна було б посадити ще кількох радників, провести невеличкі переговори й підписати торговельну угоду, не заважаючи нікому снідати.

Можливо, саме тому король і вибрав цей стіл.

Ліналі відрізала шматочок груші й поклала до рота. Рейлан неквапливо снідав, час від часу переглядаючи листи, які лежали праворуч від його тарілки. Вони обмінялися лише кількома формальними фразами, перш ніж мовчання знову заповнило залу.

Її це цілком влаштовувало. Майже.  Принаймні до тієї миті, коли Рейлан раптом відклав виделку й ледь помітно поворухнув пальцями, підкликаючи служницю.

— Принесіть, будь ласка.

Дівчина вклонилася й невдовзі повернулася з великим стосом паперів, перев'язаних темною ниткою. Поклала його біля королівської тарілки, знову вклонилася й безшумно відійшла.

Ліналі перевела погляд із паперів на нареченого.

— Що це?

Рейлан розв'язав вузол і вирівняв верхній аркуш.

— Від першої згадки родини Ларкс у нашому королівстві до сьогодення. Інформація повна. На кожного представника сімейства – живого чи мертвого. На цей момент залишилася лише одна жива представниця.

Ліналі завмерла з виделкою біля тарілки.

— Я не просила.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

Рейлан не підняв на неї погляду. Спокійно настромив на виделку кілька шматочків помідора із зеленню й відправив до рота, ніби вони обговорювали погоду, а не родовід жінки, яка напередодні оголосила себе нареченою Адріана Кассорі.

— Майбутній королеві не личить нишпорити в архівах і шукати інформацію про ймовірну наречену лорда Кассорі, про яку ніхто нічого не знає.

Ліналі повільно поклала виделку.

— Ти доручив перевірити її родину?

— Так.

— Після того, як я сказала тобі не втручатися?

— Ні. Після того, як ти сказала, що тебе не цікавить ця жінка.

Вона примружилася.

— Ти завжди був таким нестерпним?

— Ти вже запитувала.

— А ти вже відповідав?

— Не пам'ятаю. У мене багато справ.

Ліналі зиркнула на стос паперів. Він був чималим. Настільки, що навіть з урахуванням усіх поколінь родини Ларкс здавалося дивним, як архіваріуси встигли зібрати це за одну ніч. Або король мав надзвичайно швидких підлеглих, або він віддав наказ ще до їхньої вчорашньої розмови.

— Коли ти встиг? — запитала вона.

— Що саме?

— Не вдавай, що не розумієш. Ці документи не могли зібрати за кілька годин.

Рейлан нарешті підвів на неї темні очі.

— Ти недооцінюєш можливості королівської канцелярії.

— А ти переоцінюєш мою здатність повірити в такі дурниці.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

— Я наказав підготувати їх учора.

Ліналі відкинулася на спинку стільця.

— Отже, ти все-таки вирішив втрутитися.

— Я вирішив з'ясувати, хто саме носить родинний перстень одного з найвпливовіших лордів королівства, ходить у сукні, пошитій для іншої жінки, і називає себе його нареченою. Гадаю, король має право знати, чи не становить це загрози для корони.

— Для корони, — повторила Ліналі пирхнув сміом.

— Саме так.

— Звісно.

Вона потягнулася до чашки з чаєм, щоб приховати вираз обличчя. Їй зовсім не подобалося, що Рейлан мав рацію. Ще менше подобалося, що він, схоже, помітив її інтерес до справи й вирішив задовольнити цікавість раніше, ніж вона встигла вигадати достатньо переконливу причину, аби зробити це самій.

— І що ж там? — запитала вона, кивнувши на документи. — Родина Ларкс виявилася збіговиськом злодіїв, шахраїв і відьом, які полюють на чужих наречених?

— Останнє навряд чи внесли б до офіційних записів.

— Шкода. Було б корисно.

Рейлан відклав виделку й посунув стос паперів у її бік.

— Перевір сама.

Ліналі не поспішала торкатися документів.

— Ти дозволяєш мені читати королівські архіви за сніданком?

— Я дозволяю тобі не витрачати пів дня на спроби потрапити туди потайки.

— Я не збиралася… — Рейлан красномовно подивився на неї. — Добре, — неохоче визнала вона. — Можливо, збиралася.

— Я знаю.

— Ти просто нестерпний.

— Це ти вже казала.

Ліналі розв'язала нитку до кінця й відкрила перший документ. Пожовклий аркуш містив короткий запис про представника родини Ларкс, датований кількома століттями раніше. Далі йшли імена, дати народження, шлюби, спадщина, місця проживання, відомості про магічні здібності та обставини смерті. Вона перегортала сторінки дедалі швидше, аж поки не натрапила на знайоме прізвище.

Рувіна Ларкс.

Ім'я було вписане в окремий розділ, поруч із датою народження та короткими відомостями про місце проживання. Нижче містився перелік родичів, кожен із яких давно помер. Ліналі повільно провела пальцем по рядку.

— Вона справді остання?

— За наявними відомостями – так.

— Жодних братів, сестер, кузенів?

— Жодного живого родича, якого вдалося встановити.

— А її здібності?

— Архіви підтверджують, що жінки роду Ларкс поколіннями займалися магічними практиками, пов'язаними з потойбіччям. Проте здібності самої Рувіни в документах описані неповно.