— 22.

Майже година минула відтоді, як лист із королівською печаткою залишив її покої.

Ліналі встигла змінити сукню, наказати служницям розібратися з рештою червоних речей і двічі перевірити, чи справді в гардеробі не залишилося нічого, що нагадувало б їй про сьогоднішній вечір.

А ще – тричі уявити, як король читатиме її листа.

У першому варіанті він негайно повертався до палацу, у другому – надсилав відповідь, сповнену обіцянок, а в третьому… У третьому вона зривала з пальця заручальний перстень і кидала його йому просто в обличчя. Останній варіант подобався їй найбільше.

— Леді, — обережно озвалася служниця з-за дверей. — До вас король.

Ліналі завмерла перед дзеркалом. Ось так просто? Ні відповіді на лист, ні попередження, ні навіть гідної королівської затримки?

— Нехай заходить.

Вона не встигла сісти, як двері відчинилися.

Рейлан Ольвен з'явився на порозі власною персоною.

Чорне волосся, трохи розкуйовджене після дороги, падало на чоло. На темному камзолі ще виднілися сліди подорожнього пилу, а комір білої сорочки був розстебнутий на одну ґудзикову застібку більше, ніж дозволяв придворний етикет. Високий, стрункий, із чіткими рисами обличчя та темними очима, він мав вигляд людини, яка кілька діб поспіль вирішувала чужі проблеми й тепер була готова вирішити ще одну.

Принаймні так він, мабуть, думав. Його погляд ковзнув по порожніх карнизах, голому підвіконню, а тоді зупинився на Ліналі.

— Я отримав твого листа.

— Я помітила. Ти навіть не змусив мене чекати до ранку.

Рейлан зачинив двері за собою.

— Не знав, що ти так сумуєш за мною.

— Не знала, що ти ще пам'ятаєш дорогу до моїх покоїв.

Він ледь помітно всміхнувся. Колись ця усмішка змушувала її забувати, навіщо вона взагалі з ним сперечалася. Ще в академії, коли Рейлан міг без жодного дозволу зайти до бібліотеки, забрати з-під її носа потрібний підручник і заявити, що вона надто довго займає його улюблене місце. А потім просидіти поруч до самого вечора, допомагаючи їй розбиратися з артефактами, хоча власні заняття в нього закінчувалися значно раніше.

Тоді вони ще не знали, що колись їхні прізвища опиняться поруч у шлюбному договорі. І що жоден із них не зможе просто взяти й відмовитися.

— Я був на узбережжі, — сказав він, стягуючи рукавички. — Торговельні поставки затрималися. Два кораблі не вийшли з порту вчасно, а постачальник вирішив, що може переглянути умови угоди вже після того, як отримав королівську гарантію. Довелося особисто займатися переговорами.

— Яка прикрість. Уявляю, як важко було тобі цілих кілька днів займатися справами королівства.

— Ти можеш не вдавати, що тобі байдуже.

— А ти можеш не вдавати, що пам'ятаєш про моє існування.

Усмішка зникла з його обличчя. Рейлан поклав рукавички на столик і підійшов ближче.

— Я не знав, що ти намагалася зі мною зв'язатися.

— Справді? Я надсилала листи.

— Я не отримував їх.

— Звісно. У короля ж є значно важливіші справи, ніж читати листи власної нареченої.

— Ліналі…

— Ні, зачекай. Я ще не закінчила. — Вона випросталася, схрестивши руки на грудях. — Я не вимагаю, щоб ти щодня повертався до палацу й сидів біля моїх ніг. Мені не потрібні серенади під вікнами, коштовності чи запевнення в коханні. Ми обоє знаємо, чому збираємося одружитися. Мій родинний бізнес, твоє королівство, вигідні торговельні угоди, доступ до майстерень артефакторів. Усе це чудово вписується в наш майбутній шлюб.

— Ти забула згадати стабільність корони.

— А ти забув згадати, що в нашому договорі немає пункту про те, що я маю безкінечно чекати на тебе, наче покинута наречена з дешевої балади.

Рейлан повільно видихнув.

— Ти ніколи не була покинутою нареченою.

— Тоді чому я почуваюся саме так?

На це він не відповів одразу. Його погляд ковзнув по обличчю Ліналі, затримався на губах, а тоді опустився до її рук. На безіменному пальці все ще був заручальний перстень. Вона не зняла його. Чомусь ця дрібниця принесла йому більше полегшення, ніж мала б.

— Я не повертався не тому, що не хотів тебе бачити, — нарешті промовив Рейлан. — Переговори затягнулися. Якби я залишив їх на півдорозі, ми могли б втратити не лише поставки, а й домовленості з трьома великими торговельними домами. Твої артефактори теж залежатимуть від цих угод.

— Не намагайся переконати мене, що ти був там заради мого бізнесу.

— Я був там заради королівства. А твій бізнес – його частина.

— Ось бачиш. Саме про це я й кажу.

Ліналі розвернулася до столика, взяла перо й покрутила його між пальцями.

— Ти дивишся на мене й бачиш вигідну партію. Спадкоємицю, яка принесе короні артефакти, гроші й потрібні зв'язки. Я дивлюся на тебе й бачу короля, якому зручніше домовлятися з купцями, ніж говорити з власною нареченою.

— Ти завжди вміла робити висновки раніше, ніж вислухаєш пояснення.

— А ти завжди вмів знаходити пояснення після того, як тебе ловили на чомусь неприємному.

Рейлан коротко засміявся, але в його очах не було веселощів.

— У академії ти була значно милосерднішою.

— В академії ти не був королем.

Ці слова повисли між ними. На мить Рейлан знову побачив дівчину, яка сиділа навпроти нього в академічній бібліотеці, розкладала на столі креслення артефактів і сперечалася з викладачами так, ніби королівські титули нічого не важили. Дівчину, в яку він закохався ще до того, як зрозумів, наскільки дорого йому це обійдеться. Тоді Ліналі дивилася на нього інакше. І він досі пам'ятав той погляд.

— Ти справді хочеш розірвати заручини? — запитав він.

— Якщо завтра вранці ти знову зникнеш, не залишивши жодного пояснення – так.

— Ти розумієш, що це означатиме?

— Чудово. Твоя рада втратить можливість контролювати мій родинний бізнес через шлюб. Твої радники почнуть шукати іншу наречену, а торговельні доми спробують скористатися ситуацією. Моя родина буде незадоволена. Твоя – ще більше. — Вона поклала перо на стіл. — Я все врахувала, Рейлане.