— 21.

Ліналі Шаал не звикла повертатися до палацу розлюченою. Зазвичай вона залишала за порогом усі неприємності, випрямляла спину, всміхалася придворним і дозволяла їм захоплюватися своєю вродою. Вона знала, як поводитися з аристократами, як відповідати на двозначні компліменти й коли варто промовчати, аби змусити співрозмовника нервувати ще більше.

Сьогодні ж їй хотілося когось придушити. Бажано – власними руками.

— Леді Шаал, чи наказати подати вам чай? — обережно запитала служниця, щойно двері покоїв зачинилися за господинею.

— Ні.

— Можливо, вечерю? Ви ще не…

— Я сказала – ні!

Дівчина миттю схилила голову й відступила до стіни.

Ліналі стягнула рукавички, кинула їх на туалетний столик і рвучко розстебнула застібку на шиї. Її погляд упав на власне відображення. Сукня. Червона. Така сама, як у незнайомки, що сиділа за столиком Адріана Кассорі.

Незнайомки з чорним волоссям, нахабним поглядом і перснем, який Ліналі впізнала б навіть у цілковитій темряві. Перснем Кассорі.

Вона досі не могла вирішити, що обурило її більше: дівчина, яка без жодного сорому назвала Адріана своїм нареченим, чи сам факт, що лорд Кассорі дозволив їй носити родинну реліквію. А може, те, що незнайомка була в її сукні. Її сукні! Ліналі різко розвернулася й почала зстягувати сукню й кидаючи на підлогу. 

— Заберіть це.

Служниця нерішуче ступила вперед.

— Леді?

— Я сказала, заберіть!

Ліналі схопила спідницю обома руками й смикнула так, що тканина затріщала. Тонкий шов розійшовся, а дорога атласна матерія безсило повисла в її руках. На мить у кімнаті запанувала тиша. Навіть служниця, яка знала характер майбутньої королеви не перший рік, не наважилася поворухнутися. Ліналі подивилася на розірвану сукню, наче лише тепер усвідомила, що зробила. А тоді кинула її знову на підлогу.

— Усі червоні сукні. Негайно.

— Усі, леді?

— Ви раптом оглухли? Усі червоні сукні з мого гардероба. Кожну до останньої. Якщо знайду хоча б одну стрічку цього кольору, хтось із вас пояснюватиме мені, чому не виконав наказ.

Служниця поспішно вклонилася й кинулася до гардеробної. Ліналі пройшла за нею.

Шафи в її покоях могли вмістити більше одягу, ніж деякі збіднілі дворянки бачили за все життя. Шовк із південних королівств, мереживо з майстерень срібних ельфів, тканини, виткані нитками з магічним блиском. І серед усього цього – червоний колір, який ще вчора був одним із її улюблених.

Сьогодні він викликав у неї бажання спалити весь гардероб.

— Цю теж. І ту. Особливо ту, з рубіновими застібками.

Служниці мовчки знімали сукні з вішаків, складали їх на руки й виносили з кімнати. Одна з них спробувала запитати, куди віднести вбрання, але Ліналі лише кинула на неї такий погляд, що питання померло, так і не народившись.

— Тепер постіль.

— Постіль, леді?

— Червону. Простирадла, покривало, декоративні подушки. Усе.

— Але ж це комплект із королівських майстерень…

— Тоді королівські майстерні матимуть чудову нагоду пошити новий.

Ліналі перетнула кімнату й зупинилася перед вікном. Червоні штори обрамляли високі вікна, спускаючись важкими складками до підлоги. Вона сама обирала цю тканину минулої зими, коли ще вважала, що червоний підкреслює її вроду й додає образу королівської величі.

— І штори.

Служниці перезирнулися.

— Леді, на сьогоднішній день ми навряд чи встигнемо…

— Я не запитувала, чи встигнете ви сьогодні. Я наказала їх зняти.

Цього було достатньо.

За наступні пів години її покої втратили майже весь червоний колір. З кімнати винесли сукні, стрічки, покривало й подушки. Штори зняли з карнизів, залишивши вікна голими, а спальню – незвично порожньою. Ліналі обвела поглядом результат.

— Помади залишити.

Служниця, яка саме несла скриньку з косметикою, завмерла.

— Усі?

— Усі. Червоний колір на губах мені подобається. На інших жінках – ні.

Останнє вона промовила тихіше, майже собі під ніс. Служниця вдала, що не почула.

Коли покої нарешті спорожніли, Ліналі сіла за письмовий стіл. Зняла з пальця перстень із королівським гербом, покрутила його в руці, а потім поклала біля чорнильниці.

— Принесіть мені папір і чорнило. Найкраще. І сургуч із королівською печаткою.

— Так, леді.

Ліналі чекала, барабанячи нігтями по стільниці. У голові крутилися десятки думок, і жодна не приносила полегшення.

Адріан не відповідав на її повідомлення. Не з'являвся в палаці. Не пояснював своєї відсутності. А коли вона нарешті вирішила знайти його сама, виявила за його столиком чужу жінку, яка носила його перстень і поводилася так, ніби мала на нього більше прав, ніж сама Ліналі.

Вона не була дурепою. І не збиралася дозволяти комусь перетворити себе на посміховисько.

Служниця повернулася з письмовим приладдям і поставила його перед господинею.

— Вам ще щось потрібно?

— Ні. Вийди й зачини двері.

Щойно вона залишилася сама, Ліналі розгорнула аркуш щільного паперу з королівським водяним знаком. Вмочила перо в чорнило й на мить завмерла. Вона могла написати ввічливого листа. Запитати, коли її наречений повернеться до столиці. Поцікавитися, чи все з ним гаразд. Залишити йому можливість пояснити свою поведінку.

Але тоді він знову отримав би час. Ще один день. Ще один привід не відповідати. Ще одна нагода змусити її чекати.

Ні. Ліналі притиснула перо до паперу.

«Ваша Величносте.

Я досить довго виявляла терпіння до Вашої відсутності й неодноразово намагалася зв'язатися з Вами, не отримавши жодної відповіді.

Сьогодні я переконалася, що Ви маєте час для власних справ, але не вважаєте за потрібне повідомити свою наречену навіть про те, чи живі-здорові.

Тому повідомляю Вас про останнє попередження.

Якщо завтра вранці Ви не повернетеся до палацу й особисто не поясните причину своєї поведінки, я розірву наші заручини.