— 18.

Рувіна була ранньою пташкою лише сьогодні. Не встигло сонячне проміння торкнутися землі, як вона вже була на ногах. І якби Адріан був не примарою, місце в кутку його точно не влаштувало б.

Без доброго ранку й узагалі будь-якого вітання вона сухо кинула:

— Мені потрібно додому переодягнутися.

Просто факт. А наступної миті Рувіна вже вилетіла з кімнати, прямуючи сходами до господаря таверни, який, здавалося, теж не спав усю ніч.

— Дядечку Азазі! — гукнула вона, ще не зійшовши з останньої сходинки. — Сьогодні без сніданку. Решту теж не потрібно.

Вона дістала з кишені золоту монету й кинула літньому чоловікові, який натирав кухлі. Азазі був кремезним, із широкими плечима й густими сивими вусами, що майже повністю ховали верхню губу. Коротке сиве волосся стирчало в різні боки, а зморшки в кутиках темних очей ставали особливо помітними, коли він усміхався. Руки в нього були великі, звиклі до важкої роботи, проте монети він ловив із такою спритністю, що позаздрив би й кишеньковий злодій.

— На вихідні кімнату тобі залишати? — спіймавши золото, запитав він, ніби займався цим усе життя.

— Цього разу без ночівлі! — широко всміхнулася Рувіна й вискочила з таверни.

На вулиці ще панували сутінки, а густий, вогкий туман огортав будинки й бруківку. Осінь підкрадалася дедалі ближче, і повітря вже пахло холодом та мокрим листям. Рувіна підтягнула комір сорочки, щільніше загорнулася в накидку й пришвидшила крок.

Адріан виник поруч так раптово, що вона ледь не перечепилася.

— Свята Малір! — лайнулася Рувіна. — Хто ж так підкрадається?!

— Не мав наміру вас лякати, — стримано промовив лорд Кассорі. — Сьогодні потрібно завітати до мого маєтку.

— Спочатку переодягнуся, — так само стримано відповіла Ларкс.

— Це обов'язково?

Рувіна повільно повернула до нього голову.

— Ні, звісно. Просто я мріяла все життя відвідати маєток лорда Кассорі в сорочці, корсеті й чоботях, у яких провела ніч. А ще краще – зустріти там вашого слугу, щоб він потім мав що розповісти всім знайомим.

— Маркус уміє тримати язика за зубами. І про таке точно не пліткує. 

— А я не вмію тримати себе в руках, коли мене дратують. Тож пропоную не випробовувати долю й дати мені спокійно дістатися додому.

Адріан на мить замовк, розглядаючи її так, мов зважував найважливіше рішення в своєму житті – стояти на своєму чи поступитись. 

— Скільки часу вам потрібно?

— Залежить від того, скільки часу ви витратите на наступне безглузде запитання.

— П'ятнадцять хвилин?

— Двадцять. І радійте, що я не попросила годину.

Не чекаючи відповіді, Рувіна знову пришвидшила крок. Адріан рушив поруч, цього разу попередньо попередивши про свою присутність тихим:

— Я тут.

— Ще раз так зробите – і наступного разу я вдам, що вас не бачу.

— Ви й так постійно вдаєте, що мене не бачите.

— О, то ви вже навчилися розрізняти мою ввічливість і роздратування. Прогрес, лорде Кассорі.

***

Коли Рувіна нарешті дісталася власного будинку, на порозі на неї чекав сюрприз. Величезний кошик білих айстр. Настільки величезний, що Ларкс спершу навіть озирнулася, перевіряючи, чи не переплутала двері. Ні, її. І квіти, схоже, теж для неї.

Між білими пелюстками виднілася складена записка. Рувіна витягнула її й розгорнула.

“Підгледів вашу адресу, не сердьтеся. Просто хотів зробити вам невеличкий подарунок на знак уваги. Сподіваюся, ви не проти.

Маркус”

Вона перечитала записку ще раз, а тоді не стримала усмішки.

— Оце так, — пробурмотіла Ларкс, торкаючись пальцями однієї з квіток. — А він, виявляється, уміє дивувати.

— З'ясував вашу адресу без дозволу й вирішив, що кошик квітів усе виправить, — озвався Адріан. — Вельми сумнівний спосіб виявляти увагу. Я ж казав, він розпитає кучера маршрут. 

— Доброго ранку й вам, лорде Кассорі.

Рувіна підхопила кошик і занесла його до будинку. Важив він чимало, тож довелося докласти зусиль, аби донести до вітальні. Там вона влаштувала квіти на підвіконні, відступила на крок і замилувалася. Білі айстри чудово пасували до кімнати. А ще краще – до її настрою. Рувіна знову глянула на записку й тихо засміялася.

Адріан стояв неподалік, мовчки спостерігаючи за нею. Він не прокоментував ані квітів, ані того, як часто вона перечитувала кілька рядків від Маркуса. Проте вираз його обличчя говорив красномовніше за будь-які слова.

Йому не подобалося. Зовсім. І справа була навіть не в тому, що його помічник потайки розшукав адресу Рувіни. І не в тому, що той надіслав їй квіти. Найбільше Адріана дратувало, що Ларкс усміхалася так, ніби Маркус подарував їй не кошик айстр, а цілий маєток.

— Що? — нарешті запитала Рувіна, помітивши його погляд.

— Нічого.

— У вас такий вираз обличчя, наче ці квіти особисто образили весь рід Кассорі.

— Я просто дивуюся, як легко вас потішити.

— А я дивуюся, як складно потішити вас.

Вона знову повернулася до квітів і поправила записку між стеблами, щоб та не загубилася.

Адріан перевів погляд на її руку, а тоді – на перстень свого роду. Чудово. Його відьма носила його перстень, його сукню вже встигла зіпсувати, а тепер ще й усміхалася над подарунком іншого чоловіка.

“Маркусе, — подумки промовив він, — нам із тобою, схоже, доведеться поговорити.”

З кутка почувся сонний звук, а за мить на світ показалася чорна мордочка Аші. Кішка солодко потягнулася, вигнувши спину, позіхнула й голосно нявкнула, привертаючи до себе увагу.

— Доброго ранку, моя люба, — усміхнулася Рувіна.

Аша відповіла ще одним протяжним нявканням, зіскочила з місця й попрямувала до господині, обвиваючи хвостом її ноги.

— Так-так, я теж рада тебе бачити.

Наступне нявкання було значно обуренішим. Рувіна повільно опустила погляд на кішку.