— 15.

Ні, сукню зі шнурівкою не одягнути за десять хвилин. А Рувіна була впевнена, що це завдання їй під силу. І не було гіршого приниження, ніж просити допомоги в містера Зухвалість.

— Усе виявилося не так легко, — її голос поник. — Ідіть сюди й зав’яжіть цей клятий шнурок на корсеті! — вона не просила, а наказувала.

І чомусь саме цей прикрий тон викликав у Адріана посмішку. Він, звісно, мав досвід у зашнуровуванні жіночих корсетів, та зовсім інша річ, коли про це просить та, з якої він іще жодного разу цього корсета не знімав.

— Ви йдете чи ні?

Він навмисне ще кілька хвилин зволікав, стоячи перед дверима, і лише після її запитання нарешті увійшов. Проходити крізь двері, не торкатися речей і водночас спокійно сідати в крісло, а потім торкатися Рувіни – усе це було для нього дивним і водночас цікавим досвідом.

Кассорі не прокоментував її червону сукню із закритою горловиною, мереживом на декольте й рукавах та вільною атласною спідницею до самої підлоги, яка приховувала взуття Рувіни. Щоправда, її чоботи не зовсім пасували до вбрання.

Це був його подарунок для Лінали. Вона обожнювала все червоне. І Рувіні неймовірно пощастило, що їхні параметри збігалися.

Адріан легко взявся за шнурівку й швидко зашнурував корсет, тоді як Рувіна, здавалося, взагалі перестала дихати, боячись його ненавмисного дотику. Якусь мить він тримав стрічку між пальцями, дивлячись на її рівну поставу й помічаючи легке тремтіння, яке сам у ній викликав.

Кассорі не поспішав відпускати стрічку, і цей, здавалося б, звичайний момент раптом перестав бути таким. Рувіна точно не очікувала, що буденне зашнуровування корсета перетвориться на щось подібне.

— Мені потрібно дещо перевірити, — спокійно промовив він, відпускаючи стрічку й дозволяючи їй різко обернутися.

— Що вам… — вона замовкла, проковтнувши решту слів.

Рувіна не очікувала, що він усе ще стоятиме на місці. Та ще й так близько. Критично близько.

— Прошу, — знову ця незвична ввічливість, — не тлумачити мої дії хибно.

Адріан різко нахилився до неї, змусивши Рувіну інстинктивно зробити кілька кроків назад, аби збільшити відстань між ними. Та його руки опинилися в неї на талії, не дозволяючи відступити далі. Він нахилився просто до її обличчя, а тоді стрімко перемістив руки з талії до її обличчя.

Рувіна примружилася, затамувавши подих. Губи самі собою трохи розтулилися.

— Я ж просив, — за кілька секунд повторив він. — Не тлумачити мої дії хибно.

Адріан відпустив її й сам відступив, збільшуючи відстань між ними. Не було зухвалості чи іронії, хоча прекрасно зрозумів, чому її губи трохи розтулилися. 

— І перш ніж ви почнете верещати, — він пригрозив їй вказівним пальцем, — ми поспішаємо. — Тим самим пальцем він указав на неіснуючий годинник на власному зап’ясті.

— Не коментуватиму ваші дії, — стримуючи обурення, майже прошипіла Рувіна. — Який маршрут?

— “Шарк”. Я там завжди вечеряю.

— І гадаєте, якщо я в цій сукні, мене пропустять до закладу, де столик резервують за рік?

— Покажете перстень. Вас посадять за мій столик. І розпустіть волосся. До сукні так більше пасуватиме.

— Може, справжня власниця цієї сукні й носить розпущене волосся, — Рувіна зняла гумку, звільняючи пасма, але відразу ж зібрала їх назад у низький пучок і закріпила. — А я – точно ні.

Рувіна востаннє перевірила, чи надійно закріпила волосся, підхопила край спідниці й попрямувала до виходу. Якщо вже довелося вбратися в чужу сукню, то принаймні вона не збиралася дозволяти Адріану диктувати ще й те, як їй носити волосся.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся знову сперечатися зі мною дорогою? — озвався він, коли вона вийшла з таверни.

— А ви сподіваєтеся, що я раптом стану слухняною?

— Ні. Я просто намагаюся зрозуміти, скільки часу ми втратимо.

— Тоді ловіть карету. А, перепрошую, ви ж у нас примара. Може, помахаєте рукою, щоб візник вирішив, ніби я розмовляю сама із собою?

Адріан красномовно закотив очі.

— Ви неймовірна, пані Ларкс.

— Нарешті ми в чомусь погодилися.

Карету вона зупинила сама. Візник, побачивши червону сукню й перстень на її руці, без зайвих запитань погодився доправити її до “Шарку” із погодженням, що оплату отримає в маєтку Кассорі. Рувіна вмостилася на сидінні, обережно розправила спідницю й тільки тоді дозволила собі видихнути.

— То що ви збиралися перевірити? — запитала вона, коли карета рушила.

— Що саме?

— Не прикидайтеся дурнем, лорде Кассорі. Ви мало не притиснули мене до себе, а потім зробили вигляд, ніби перевіряли, чи не зламала я вам ребра.

— У мене немає ребер, які ви могли б зламати.

— Яка прикрість. 

Він не відповів. Лише подивився на неї з тією нестерпною уважністю, від якої Рувіні знову захотілося перевірити, чи не розстебнувся корсет. Вона відвернулася до вікна.

“Чудово. Тепер ще й доведеться вчитися не червоніти через чоловіка, який навіть нормально померти не спромігся,”  — думки роїлись в голові гірше мух. 

***

“Шарк” виявився не просто рестораном. Це було місце, де золота, здавалося, витратили більше, ніж деякі королівства на утримання армії.

Високі двері з темного дерева прикрашали позолочені візерунки. Усередині мерехтіли кришталеві люстри, світло від яких відбивалося в дзеркалах у різьблених золотих рамах. Підлога з темного полірованого каменю блищала так, що Рувіна мимоволі подивилася собі під ноги, перевіряючи, чи не залишила на ній слідів своїми чоботами.