— 13.

— Одягати збираєтесь? — нетерпляче поцікавився лорд Кассорі. 

Рувіна закотила очі й наділа перстень на середній палець. Символічна німа відповідь. Золото виявилося трохи завеликим, тому вона швидко переодягнула його на великий палець.  Шойно герб торкнувся її шкіри, обідок раптом стиснувся, і прикраса сіла як влита.

Вона здивовано поворухнула пальцями.

— Це ще що за витівки?

— Захисне заклинання. Перстень підлаштовується під власника.

— Я не його власниця.

— На певний час – так.

— Як зручно. Спочатку ви вручаєте мені коштовну реліквію, потім повідомляєте, що тепер я за неї відповідаю. У вас є ще якісь приємні сюрпризи?

— Безперечно. Але я волію залишати їх на потім. Хоча дечим поділюся – перстень не дозволяє вам, мені збрехати, і найприємніша частина – він висмокче з вас всю магію, до останньої краплини, якщо надумаєте якимось чином не завершити почату справу з пошуком мого тіла. 

Рувіна вже хотіла відповісти щось колюче і щось у вигляді прокльону, проте її увагу привернув міст.

Равелор був старим, широким і побудованим із темного каменю, який за століття потемнів від дощів та вологи. Масивні арки здіймалися над річкою, а вздовж перил тягнулися тонкі сріблясті смуги – залишки давніх магічних рун. Вони ледь помітно мерехтіли навіть удень, немов під каменем текла друга, невидима річка.

Міст був важливим торговим шляхом, але славився не лише цим. Кожні шість годин його магічне ядро запускало очищення. Хвиля проходила від одного берега до іншого, стираючи залишкові відбитки заклинань, чужої магії та будь-які сліди, за якими можна було б відстежити мага.

Саме тому Рувіна вже зараз не надто вірила в успіх їхньої затії.

— Отже, якщо ваша магічна проекція з’явилася тут до останнього очищення, усі сліди вже зникли? — уточнила вона.

— Якщо я тут був, то так.

— Чудово. А якщо ви не були?

— Тоді ми даремно витрачаємо час. І хтось просто викинув сюди мої черевики, а той волоцюга збрехав. 

Рувіна повільно повернула голову.

— Ви неймовірно корисний, лорде Кассорі. І Марлід не бреше!

Вона ступила під міст і зосередилася, намагаючись відчути бодай щось незвичне. Волога кам'яна поверхня, відлуння чужих кроків, прохолодний вітер із річки. Нічого, що могло б указати на появу Адріана або підказати, куди зникло його тіло.

Рувіна пройшла кілька метрів, зупинилася й розвела руками.

— І що тепер? Мені обнюхати каміння? Поспілкуватися з рибами? Може, ваша величність залишила підказку на дні річки?

— Якщо ви закінчили демонструвати свій розум, спробуйте скористатися магією.

— Моєю? Ви ж самі сказали, що не знаєте, як я вас бачу й торкаюся. А тепер хочете, щоб я ще й знайшла ваші загублені кістки?

— Тіло не обов’язково має складатися лише з кісток.

— Дякую. Без вашої допомоги я б нізащо не здогадалася.

Рувіна сердито видихнула й підняла руку, збираючись спробувати хоча б звичайне сканування залишкової магії. Вона ще не встигла вимовити перші слова заклинання, як перстень на її пальці раптом нагрівся.

— Ай!

Вона смикнула рукою, але прикраса не зрушила з місця. Герб родини Кассорі спалахнув тьмяним золотавим світлом, а сріблясті руни на перилах мосту одна за одною згасли.

Адріан миттєво випростався.

— Не рухайтеся.

— Ви серйозно?! У мене на пальці розжарюється ваше фамільне добро!

— Рувіно, мовчіть.

Вона завмерла. Не через його наказ – уперше за весь час Адріан вимовив її ім’я. Без звичного звернення “пані Ларкс”.

Він дивився на перстень так, ніби побачив те, чого в цілому світі не існувало.

Золоте світло ковзнуло по її пальцях, а потім потягнулося тонкою ниткою до середини мосту. Там, між двома кам’яними плитами, повітря раптом здригнулося.

Рувіна відступила на крок.

— Що це?

— Не знаю.

Вона витріщилася на нього.

— Ви щойно сказали, що не знаєте? Я думала ви все на світі знаєте, але саме це – ні?

— Не змушуйте мене повторювати очевидне.

Світлова нитка натягнулася. Камінь під нею вкрився тонкими тріщинами, крізь які пробивалося бліде світіння. А тоді з глухим клацанням під стелею самого мосту проявився знак - п'ятикутник, перекреслений навскіс трьома короткими лініями.

Адріан зблід. Принаймні Рувіні здалося, що зблід, хоча вона досі не була певна, чи здатна примара змінювати колір обличчя.

— Ви знаєте цей знак? — запитала вона.

Він не відповів одразу. Його погляд був прикутий до каменю, а руки повільно вийшли з кишень.

— Я бачив його.

— Де?