— 10.

Рувіна мовчки йшла за Адріаном, доки вони не зупинилися за кілька метрів від дверей маєтку. Вона поправила на плечах накидку, з-під якої виднілася домашня сорочка, й окинула поглядом масивні двері, високі вікна та кам’яні стіни. Високі чоботи ще не встигли висохнути після ранкової зливи, а на подолі плаща залишилися темні сліди від бризок. Не найкращий вигляд для візиту до маєтку, де, судячи з усього, навіть пил мав знати своє місце.

— Охорона у вас, звісно, так собі. Зайти може будь-хто, його навіть не помітять.

Кассорі ледь усміхнувся, по-діловому склавши руки на грудях, і обвів свої “володіння” самовдоволеним поглядом.

Його камзол сидів бездоганно, ніби щойно з кравецької майстерні. Темна тканина підкреслювала широкі плечі, а застібки й оздоблення не мали жодної зайвої деталі. Темно-бордові шкіряні черевики виблискували начищеною поверхнею. Щоправда, Рувіна вже знала, що ні дощ, ні бруд, ні час не залишать на них жодного сліду. Адріан був примарою, а його одяг, як і він сам, залишався незмінним.

— Пані Ларкс, охоронне заклинання не пропустить того, хто матиме бодай на секунду лихий намір стосовно мене.

Від слів власника Рувіна пирхнула. Їй справді стало смішно.

— Розчарую вас, воно не працює, — вона прикрила долонею рот, намагаючись приховати самовдоволену усмішку.

Адріан повільно повернув до неї голову.

— Неодмінно працює. Можете лаятися скільки завгодно. Воно зчитує справжні наміри.

Рувіна лише фиркнула, чудово розуміючи, до чого він хилить.

Звісно. Вона могла скільки завгодно бажати придушити цього нестерпного лорда, але, доки не збиралася втілювати бажання в життя, заклинання вважало її цілком безпечною гостею.

“Яка зручна магія. Особливо для того, хто так дратує оточення!” — майнула думка в її голові. 

— Що далі? Мені просто постукати в двері й сказати: “Дайте золота, ваш лорд мені завинив”?

— Саме так, — він кивнув на знак згоди з її словами. — Маркус за кілька хвилин відчинить вам, запропонує чаю. Не відмовляйтеся. Скажіть, що голодні. Вам подадуть щось ситне.

Рувіна витріщилася на нього.

— Ви при своєму розумі? Хто у здоровому глузді вірить на слово в наш час?

Вона не любила опинятися в некомфортних ситуаціях, а лорд Кассорі був суцільною неприємною ситуацією. Хоч і з красивим обличчям, чого вже там.

— Скажете кодове слово. І Маркус повірить усьому, що ви скажете.

— І, звісно, ви повідомите мені це слово, коли прийде ваш помічник?

— Росорій.

— Перепрошую?

— Слово, яке допоможе вам отримати аванс.

Рувіна примружилася, намагаючись зрозуміти, чи він знову з неї кепкує.

— Запитувати значення цього слова є сенс?

— Немає, — сухо відповів Адріан.

Саме в цю мить відчинилися двері.

На порозі стояв Маркус – стрункий, худорлявий молодий чоловік, на вигляд не старший двадцяти семи років. Темне волосся було акуратно зачесане назад, жодна пасма не вибивалася зі своєї бездоганної форми. Його одяг сидів рівно, без жодної складки, а темні черевики були натерті до такого блиску, що в них, здавалося, можна було роздивитися власне відображення.

Зелені очі дивилися на незнайомку ввічливо й уважно. У них було стільки покірності та звички виконувати накази, що Рувіні на мить стало шкода помічника. Напевно, йому, як і їй, потрібні були гроші. За інших обставин терпіти лорда Кассорі щодня було б непросто. Хоча, з іншого боку, Маркус принаймні отримував за це платню. А вона поки – ні.

— Вітаю. Чим я можу вам допомогти? — ввічливість зашкалювала в кожній вимовленій ним літері.

Рувіна на мить розгубилася. Вона перевела погляд на Маркуса, потім на Адріана, який стояв поруч із виглядом людини, що вже знає результат цієї розмови.

— Рос… як там те слово?

— Росорій, — невдоволено повторив Адріан.

— Росорій, — швидко пролепетала Рувіна. — Ваш лорд завинив мені золото. А ще я голодна. Дуже. І звати мене Рувіна Ларкс. 

— Звісно, пані Ларкс. Скільки саме вам завинив лорд? — Маркус спокійно дістав із внутрішньої кишені камзола невеликий записник. Схоже, вимоги незнайомок, які приходили по золото від його господаря, не входили до переліку речей, здатних його здивувати.

Рувіна навіть не замислилася.

— П’ятсот вейрів.

Перо в руці Маркуса завмерло.

— П’ятсот? — перепитав він, піднявши на неї зелені очі.

— Саме стільки.

Маркус закрив записник.

— Звісно, пані. Прошу, заходьте. Я розпоряджуся, щоб вам підготували золото.  Прошу сюди, — Маркус повів її до їдальні.

Вона зайшла до просторої зали й мимоволі озирнулася. Тут усе мало такий вигляд, ніби до кожної речі приставили окремого слугу, відповідального за те, щоб на ній не затримувалося ані пилинки. Навіть підлога блищала так, що Рувіна на мить пошкодувала про свої чоботи.