— 7.

— Хіба ви не мали б прямо зараз рушити до мосту Равелор і перевірити мій магічний слід? — коректність точно не входила до списку умінь і навичок лорда Кассорі.

— Хіба ви не мали б піти кудись у своїх справах і зачекати на мене бодай до світанку? Я ясно дала вам зрозуміти, що мені потрібен сон, як мінімум. І я нагадаю: на вулиці злива, від вашого магічного сліду й запаху вже нічого не залишилося. І, якщо вже зовсім відверто, ви без запрошення вдерлися в мій… найманий дім.

Рувіна на мить зупинилася, а потім додала:

— І якщо вже геть відверто, Равелор кожні шість годин робить магічну перезарядку, стираючи залишки магії всіх, хто там ходив чи просто навіть дихав. Тож ваш слід там уже давно стерся.

Рувіна розлючено кинула складену парасолю в кут, а слідом – верхній одяг. Аша відразу зіскочила з рук, щойно двері прочинилися, й утекла до свого теплого місця, ніби її ліміт роботи на сьогодні давно вже був виконаний.

Рувіна зачинила двері, стягнула мокре взуття й тільки тоді озирнулася. Адріан стояв посеред її вітальні. Якщо це взагалі можна було назвати вітальнею.

Крихітна кімната одночасно служила їй спальнею, місцем для їжі, відпочинку й, судячи з кількості речей, сховищем на всі випадки життя. Біля однієї стіни стояло вузьке ліжко, завалене ковдрою та кількома подушками. Поруч — невеликий столик, за яким Рувіна зазвичай їла, бо для нормального обіднього столу тут просто не вистачало місця.

На підлозі стояли коробки з травами, пляшечки, старі книги й кілька кошиків, які вона так і не спромоглася розібрати. Біля вікна тулилося крісло, завалене одягом, а над ним висіли сушені рослини. На підвіконні мирно співіснували свічки, баночки з порошками, кілька кристалів і горщик із рослиною, яка давно вже мала б померти, але вперто не збиралася.

З вітальні вузький коридор вів до маленької кухні. Там можна було приготувати їжу. Їсти – вже ні. Для цього не залишалося ні стільця, ні нормального столу, ні навіть особливого бажання після цілого дня роботи розсовувати власні речі. Рувіна зазвичай приносила тарілку сюди й влаштовувалася там, де знаходила вільний шматок поверхні.

Ще далі була маленька душова — настільки тісна, що, за бажання, можна було одночасно приймати душ і сваритися з власним ліктем за зайвий простір.

Адріан повільно оглянув усе це.

— Перезарядка, точно, — тихо собі пробубнів він під ніс, а потім засунув руки в кишені.

Він почав розходжувати по крихітній вітальні, розглядаючи все довкола. Рувіна спостерігала за ним із таким виразом, ніби ще одна чашка розбитого посуду – і вона особисто виставить його під зливу.

Адріан зупинився біля столика, де лежали її книги, кілька рахунків за оренду й недоїдений шматок хліба.

— Вам тут не тісно?

Він так різко змінив тему, ніби сказані до цього слова відьми аж ніяк його не стосувалися.

Рувіна повільно перевела на нього погляд. В минулому їй би було неймовірно соромно привести чоловіка в дім, та зараз це була – примара, вона її власноруч не приводила. І зрештою бідність – це точно був не привід, щоб цього соромитись. Вона совісно сплачувала податки, і ще більш совісно відкладала на власне житло. У столиці навіть просто дихати – коштувало недешево. 

— Ні. Я просто звикла обходитися без зайвого.

— Очевидно.

— Це зараз було образою?

— Спостереженням.

— Тоді спостерігайте мовчки. Вам мене не зрозуміти, скільки б не намагалися. 

— Вочевидь. — Адріан не образився. Навпаки, його погляд ковзнув до маленької кухні, а потім повернувся до Рувіни. — А де ви їсте?

Рувіна подивилася на нього так, ніби питання було настільки очевидним, що відповідь мала бути зрозуміла навіть примарі.

— Де знайду місце.

Адріан ще раз оглянув кімнату.

— Тобто ніде.

— Саме так.

Він промовчав кілька секунд.

— Вам потрібен будинок.

— Мені потрібні гроші на будинок. А ви оренду піднімаєте кожен квартал. Багато не відкладеш. 

— Тепер розумію вашу зацікавленість у моїй пропозиції.

— Вам потрібно було мене зацікавити. Зрештою, ви мусили запропонувати щось, що справді варте моєї уваги. А тепер, коли ви зробили ледь не всю ревізію мого житла, я попросила б вас піти. Особистий простір розумієте?

Рувіна скоса глянула на нього. Адріан дивився прямо на неї, і цього разу його погляд затримався не на обличчі. Очі ковзнули нижче – по волоссю, плечах, тонкій сорочці.

Вона машинально провела долонею по шиї.

— Що?

— Нічого.

— Тоді чому дивитеся?

— Ви самі попросили мене звернути увагу на особистий простір.

Рувіна фиркнула й потягнулася до волосся. Вона зняла резинку, і воно миттєво копною розсипалося по спині.

— Я попросила вас піти, а не посягати на мій особистий простір, — вона пройшла повз нього, тягнучись до вішака, де висіло декілька домашніх сорочок.