— 5.

Затримка з відповіддю не потішила Адріана, і він вирішив діяти більш переконливо. Як-не-як, запас магії в його джерелі не безкінечний, і хто знає, що з його тілом роблять саме в цю хвилину. Думати про можливості використання його тіла не хотілося, а от рішучості це значно додавало.

Знав би Кассорі в минулому, що та, кому він підняв оренду, стане його єдиним шансом на порятунок, тричі б подумав, перш ніж так категорично не захотіти її слухати.

— Ця крамниця – вона буде вашою. Якщо візьметеся за справу одразу, додам і грошову винагороду.

— І з якої пори це примари мають кошти? — Рувіна була зацікавлена у винагороді, тільки от красиві слова й рожеві хмаринки давно вже були не в моді. — Мені потрібні гарантії.

На коротку секунду на його чолі з’явилася складка.

— Я їх вам дам. Можемо прямо зараз піти до мого маєтку. Сто вейрів вам вистачить як маленький внесок і послужить стимулом взятися за справу негайно?

— Вистачить, — сухо відповіла Рувіна, навіть не поглянувши в бік своєї кішки, яка перестала махати хвостом і здивовано підняла голову. — Я візьмуся за вашу справу. Крамниця, — вона обвела поглядом приміщення, — і грошова винагорода. Із завтрашнього дня.

— Сьогодні! — стояв на своєму Адріан.

— Я вірю, що ви у безвихідній ситуації. І навіть не можу уявити масштаб ваших прикрощів. Але нагадаю: примара – ви. А я – жива. І мені потрібні сон, їжа й решта людських потреб.

І знову на його чолі з’явилася складка. Це, здається, було його звичкою, коли він щось обмірковував.

— Я погоджуюсь, — сказав Адріан вимушено, і хоча задоволеним він не виглядав, усі лишилися майже задоволені.

Рувіна краєм губ усміхнулася й ледь кивнула головою – компроміс було успішно досягнуто. Аша, яка весь цей час сиділа неподалік і з цікавістю спостерігала за розмовою, одразу піднялася на лапи, коли господиня підійшла до неї.

— Іди сюди, — Рувіна підхопила кішку на руки й зручно влаштувала її собі на передпліччі. — Тоді до завтра, лорде Кассорі.

Він нічого не відповів.

Рувіна лише зітхнула, підійшла до дверей і перевернула табличку на «Зачинено». Та щойно вона відчинила двері, Адріан рушив за нею. Рувіна змахнула вказівним пальцем, і заклинання захисту активувалося на всю будівлю. Вона проігнорувала те, що власник цієї будівлі за всім спостерігав, а тепер ще й рушив позаду неї. Можливо, їхні шляхи просто збігалися.

Наступні п’ятдесят метрів вона також мовчала, міцно стискаючи ручку парасолі й саму кішку, яка вже мирно сопіла в неї на плечі. Та довго витримати мовчання їй не вдалося. Рувіна різко повернулася, втупившись у нього поглядом.

— Лорде Кассорі, — їй важко було прибрати зі своєї інтонації невдоволення. — Вам не обов’язково за мною йти.

— Я привидів відганяю від вас, — буденно заявив він і знизав плечима.

— Перепрошую?

— Скоро почнеться злива, — він підняв погляд на бездонно-чорне небо. — Вам би прискоритися. Ви далеко живете від крамниці?

— Спочатку поясніть, що ви мали на увазі, коли сказали, що відганяєте привидів?

За останні дев’ять років після отримання дару на повноліття, ніхто так і не спромігся ні відключити його, ні заблокувати чи бодай поставити на паузу. Рукавички – і на тому ґречно Рувіна вдячна.

— Все вам пояснюй. Промокнете, захворієте, не нарікайте! — буркотливо заявив Кассорі. — Астральна проекція… назвемо вашим словом – примара. Не плутайте з привидом. Це щось середнє між живою людиною і мертвою: відокремлена свідомість. І так, я також у цьому стані здатен бачити привидів. І розмовляти, і торкатися. Тільки от вони для мене безпечні, а я для них – щось на кшталт вогню для метелика.

Рувіна кілька секунд мовчала, переварюючи почуте. Вона вже звикла до того, що її дар не дуже-то питав, хоче вона ним користуватися чи ні. Ларкс навчилася не звертати уваги на привидів, які тинялися вулицями, стояли біля будинків, сиділи на лавках або роками повторювали одну й ту саму дію, наче застрягли між цим світом і тим. Не всі хотіли віднайти спокій.  А тепер виходило, що достатньо було одному Адріану Кассорі пройти поруч – і все це зникало.

— Тобто ви відлякуєте їх просто своєю присутністю?

— Приблизно.

— А тому я сьогодні не побачила жодного привида вулицею?

— Саме тому.

Рувіна повільно озирнулася на порожню вулицю. Тепер це вже не здавалося випадковістю. Вона пригадала всі ті місця, повз які вони пройшли. Жодного привида так і не зустріла. Навіть тієї старої жінки біля аптеки, яка щовечора сиділа на одному й тому самому підвіконні. Нічого.

— Навіть того біля ліхтаря?

Адріан перевів на неї погляд.

— Якого саме?

Рувіна показала рукою назад.

— Он того, біля старого ліхтаря.

Сам ліхтар давно потребував ремонту: чорний метал подекуди вкрився іржею, а скло навколо тьмяного вогника було вкрите тонким шаром кіптяви. Але саме під ним уже кілька років стояв один і той самий привид. Чоловік у старому довгому пальті, з капелюхом, насунутим низько на чоло. Рувіна ніколи не бачила його обличчя повністю, бо він завжди стояв трохи боком і дивився кудись на дорогу. Інколи піднімав руку, наче збирався зупинити когось, а потім опускав її й знову завмирав. Сьогодні під ліхтарем було порожньо.