— 4.

Двадцять чотири години тому

Адріан відсунув від себе розкриту теку. Його ледь не нудило від справи, яку він намагався розплутати протягом останніх пів року, але так і не спромігся. А це досить боляче било по самолюбству, ну і, звісно, породжувало зовсім небажані розмови-плітки.

А в королівському палаці це нашестя практично неможливо було зупинити. Пліткам — їм ради просто так не дати. Особливо королівським.

— Маркусе, — позвав він свого помічника, — подай мені склянку монокаю*. Мені потрібен ясний розум.

— Слухаюсь, пане, — Маркус, який стояв неподалік і протирав дорогоцінні рідкісні кристали від пилу, ввічливо поклонився й відразу вийшов із кабінету виконувати доручення.

— І що мені робити із цією справою? Глухий кут, — він зітхнув, після чого підвівся й став біля вікна, вдивляючись у двір. Щойно в поле зору потрапила досить знайома карета, серце гулко забухкотіло. — Тільки тебе мені зараз тут не вистачало.

Адріан роздратовано потер перенісся, вже передчуваючи неприємність зустрічі з потенційною нареченою короля.

Карета зупинилася просто біля центральних сходів. Дверцята відчинилися, і першою на бруківку ступила служниця. За нею з'явилася вона. Навіть звідси Адріан упізнав її без жодних сумнівів. Жінка неквапливо підняла голову й подивилася просто на маєток, ніби чудово знала, що саме на неї зараз він дивиться.

Адріан примружився. Високий, широкоплечий, із трохи розпатланим темно-русим волоссям і холодними блакитними очима, він навіть у спокої мав вигляд людини, до якої краще не підходити без нагальної потреби. Їй це було дозволено. Чорний камзол інквізитора сидів на ньому бездоганно, а срібний знак Корони на плечі лише додавав відповідності його посаді.

— Вона знову приїхала через…

У двері кабінету постукали.

— Пане Кассорі? — схвильовано звернувся помічник. 

Маркус Делсен – молодий темноволосий чоловік з охайно зачесаним волоссям і тією незворушністю, яку, видається, можна було набути лише після кількох років роботи поруч з Адріаном. Емоції в Маркуса були відсутніми, це заважало роботі. І здається саме за їх відсутність, він і спромігся так довго працювати в маєтку Кассорі. 

— Скажи їй, що мене немає.

— Але ви…

— Саме тому й кажу, — він повернувся до помічника. — Мені потрібен ясний розум, а з нею це не можливо. 

— Пане Кассорі, — він нагнув голову у безмовному вибачені, — вона вже в маєтку. І ваш чай, скоро подадуть. 

Адріан повільно видихнув й на хвильку заплющив очі. Звісно. Бо коли день і без того йде шкереберть, королівська наречена неодмінно має прийти саме до тебе. Не встиг Кассорі щось відповісти, як двері його кабінету з гуркотом відчинилися.

— Адріане!

До кабінету увірвалася білява красуня, навіть не подумавши про те, що перед дверима стояв Маркус. Обійшла вона його зовсім не як леді. 

Лінала завжди була феєричною, і завжди в центрі всіх подій, розмов. То ж те, що на ній була вдягнута червона сукня з досить сміливим декольте, яке вона, зовсім не вважала сміливим, було в якраз в її стилі. Бюст вона мала такий, що будь-який кравець, мабуть, пишався б своєю роботою. А маленька родимка в кутику над губою лише додавала її обличчю тієї чарівності, якою вона безсоромно користувалася. І неодмінна деталь її образу - червона помада на пухких губах. 

Адріан повільно перевів на неї погляд.

— Якщо ти вже вирішила вдертися до мого кабінету, то хоча б скажи, що цього разу горить.

— У мене нагальна справа!

Маркус непомітно відступив убік. Судячи з його обличчя, він уже знав: зараз буде щось важливе. Або принаймні вона так вважатиме. Він тихесенько вийшов з кабінету, щоб ненароком не потрапити в хаос королівської нареченої. 

— Слухаю.

Білявка підійшла ближче й поклала долоню на край його столу.

— Король не відповідає на мої листи! Нечуване нахабство!

Адріан кілька секунд мовчки дивився на неї. Її зелені очі палахкотіли. І можливо, якби він її не знав з народження, така зустріч могла б бути честю і проблемами в майбутньому. Наречена короля без супроводу наодинці з іншим чоловіком – ось це було б халепою.  Та на прикрість, він занадто багато знав про майбутню королеву, і такі зустрічі йому нічим не грозили. 

— І це нагальна справа?

— Звісно! — вона тупнула ногою у підтвердження своїх слів. — Я спадкоємиця сімейства Шаал, єдина дорогоцінність, а мною так нечувано нехтувати?!

Як же Ліналі Шаал хотілося викликати ревнощі у свого друга дитинства. Ну може не зовсім вже й друга з її боку. Вона власне й на шлюб погодилась, щоб дошкулити Адріану. Не вийшло. Рятувало ситуацію, що наречений був завидним, і королівство власне мав. Хоча в неї і самої розкоші було вдосталь. Як-не-як, а її сімейство займалося виготовленням артефактів, і єдині, хто мав на це ліцензію. 

— Рейлан – король. У нього може бути зайнятий день.

— Три дні, Адріане.

— Три? — питання було автоматичним.