– Головне, щоб вас ніхто не побачив. Тож не виходьте з приміщення, поки ми не дамо знак, – наставляв працівник туристичної агенції. – Після відбою всі мають перебувати в кімнатах, тож можете пройтися коридорами й погриміти кайданками. Проте кожного разу знаходиться кілька сміливців, які починають блукати корпусом в надії побачити справжніх привидів. Оце і є ваші головні клієнти, їх-то й треба як слід налякати, щоб вони події цієї ночі до старості переказували. Нагадую, що все має бути зроблено якісно, «примарно» на вищому рівні. Свідки вашого дійства повинні бути переконані, що бачили реальних привидів, а не дешевих акторів. У нас тут справжня містика, а не банальний будинок жахів з парку атракціонів.
Студенти слухняно кивали, та варто було провіднику відвести погляд, закочували очі. Довкола складним візерунком розкинулись чисельні корпуси Вінницької психіатричної лікарні, вкриті тремтливими тінями передвечір’я. Де-не-де у вікнах спалахувало світло, й ставало видно темні силуети лікарів та пацієнтів. Легкий вітерець грайливо тріпотів листям приспаних дерев та напоював все навкруги прохолодними річковими ароматами. Територія закладу здавалась спокійною та притишеною.
– Хутчіш, група скоро прийде з вечері, – покваплював проводжатий, заводячи студентів в один з корпусів.
Нещодавно туристична агенція «Битий шлях» відкрила новий тур містичними місцями України «The Mysterious Ten», і Вінницька психіатрична лікарня стала однієї з його локацій. Про неї вже давно ходили різні чутки. Казали, що під її підвалами прокладені таємні підземні ходи, а в коридорах можна зустріти привидів пацієнтів, закатованих під час Другої світової, та нацистських лікарів, які ставили над бідолахами досліди. Та попри моторошну славу лікарня сама по собі була чудовою пам’яткою архітектури, зведеною ще за часів Катерини Другої, тому її територією вже давно водили екскурсії, і один з корпусів був відведений для ночівлі відчайдухів, які бажали гострих відчуттів. Тому-то агенція й пригледіла її для свого нового туру, а для створення необхідного антуражу найняла студентів з місцевого університету, аби ті зіграли роль привидів. Якщо в міру налякані туристи залишать відгуки, що дійсно стали свідками чогось надприродного, це значно підвищить обсяг продажів та приверне увагу до туру й агенції в цілому.
– Готуйтеся, тільки тихо. Увагу не привертаємо. Реквізит ми вам підготували, – агент кивнув у бік зваленого на ліжку одягу та пішов геть, тихо причинивши двері.
– Ну що, нумо знайомитись, товариші привиди, – порушив тишу високий юнак з видатним орлиним носом. – Сашко.
– Ніна, – відповіла струнка білявка з довжелезними червоними нігтями.
– Микита, – підхопив худий мов тріска хлопець з вкритим акне обличчям.
– Богдана, – представилась невисока брюнетка з каре та в окулярах.
– Артем, – нарешті сказав атлетичної статури хлопець, скептично окинувши поглядом новоспечену компанію. – Щось не дуже ми схожі на привидів.
– Це поки що. Зараз як вирядимось, самі себе злякаємось, – весело підморгнув Сашко та підійшов до залишеного їм реквізиту.
– Щось від нього нафталіном тхне, – скривила тендітний носик Ніна, гидливо перебираючи речі.
– Наче з шафи моєї бабусі, – усміхнулась Богдана, витягаючи з загальної купи квітчастий халатик.
– Це щоб ми виглядали автентично, – сказав Микита, дістаючи собі стару смугасту піжаму. – Навряд привиди сорокових років носитимуть джинси.
– Чи довжелезний манікюр, – хмикнув Артем, дивлячись на Ніну.
– Це тому, дурнику, що я буду привидом лікарки, – відповіла дівчина. – В інеті пишуть, що в них червоні очі та довгі пазурі. Тобі теж раджу бути лікарем, бо надто ти вгодований та дужий як на закатованого піддослідного.
Під дружнє хихотіння Артем роздратовано взяв собі халат, після чого почалось перевдягання та нанесення гриму.
– І чого вони не додумались дати нам дві різні кімнати, – роздратовано бурчала Ніна, слідкуючи, щоб хлопці не підглядали, коли вони з Богданою перевдягались.
– І головне, що за двері їх не виставиш, – погодилась друга дівчина, поспіхом застібаючи квітчастий халатик.
Бідолашному Микиті довелось нанести на обличчя ледь не сантиметр білої фарби, щоб приховати калібровані прищі. Проте, наклавши під очі сірі тіні, з нього вийшов чудовий привид. Стара піжама бовталась на ньому мов на жердині, наче він дійсно кілька тижнів нічого не їв. Сашко й Богдана не відставали від нього в створенні химерних закатованих образів. Ніна ж до мертвецько-білого обличчя додала яскраво червоні губи й вставила в очі червоні лінзи. Скуйовдивши волосся вона стала дійсно схожою на пекельну медсестру. Артем, навпаки, ретельно зачесав та залакував волосся на старий манір, після чого дістав з рюкзака крейду й, розтовкши її в пил, ретельно присипав ним голову, руки й халат.
– Класно, можна й мені так? – Сашко прийшов у захват від цієї ідеї, і всі почали ретельно посипати себе крейдою. Під кінець приготувань вони дійсно мали дещо потойбічний вигляд.
– Гей, а ти що робиш? – спитав Артем, дивлячись, як Богдана витягає з сумки й запалює товсту свічку.
– Це для померлих, – пояснила дівчина, – щоб не сердилися на нас через те, що ми їх удаватимемо. Бо це наче блюзнірство на їхніх могилах.
– Та це все якась маячня. Невже ти в це віриш? – здивувався Артем. – Нас же тому й найняли, що привидів тут як раз і немає. Ти ще скажи, що «Битву екстрасенсів» дивишся.