Примара

Розділ 2. Одеса, зустріч зі Степаном. Перший замах

 

Кінець липня 1890 року,
Одеса

 

Потяг, що повільно їхав, чмихаючи та викидаючи клуби диму в небо, саме доїжджав до передмістя Одеси. Дійсний статський радник Іван Станіславович Стріха сидів та дивився у вікно, насолоджуючись містом, що лише прокидалось. Вдалині було видно диск сонця, що якраз сходило над морем. Море. Як він любив його. Ще з дитинства, коли лише почув про нього, завжди мріяв побачити. І в сімнадцять років, коли він відбув на навчання з рідної Полтави до Одеси, його мрія здійснилась. Море дуже вразило його. Ще тоді він закохався в нього- в його спокійну поверхню з бликами сонця чи бурхливі хвилі, Іван Стріха любив його будь-яким.
Цього разу до Одеси його привели справи. Будучи дійсним статським радником, Іван звик їздити в довгі небезпечні відрядження, виконуючи важливі місії часто державного значення. В цьому йому вже років п'ять допомагав молодий помічник, двадцяти дворічний Степан Секретний, з яким вони скоро мали зустрітись в Одесі. Познайомились вони в Харкові, коли молодий Стьопка врятував Івану Станіславовичу життя під час нападу місцевої небезпечної банди злочинців "Хижі вовки", від якої тремтіло все місто. Дійсний статський радник саме викрив її головного, коли потрапив у пастку, розтавлену бандою. Ось якраз тут і прийшов йому на допомогу наш Степан Секретний, що виявився дуже розумним та метикованим хлопцем. Стьопка дуже пишався своїм прізвищем, адже він змалечку мріяв про виконання різних секретних завдань, до того ж воно було дуже рідкісним. Побачивши гострий розум Стьопи, дійсний статський радник запропонував тому стати своїм помічником.
З того часу вони нерозлучні - разом розкрили не одну небезпечну справу, так сказати розв'язали задачку із зірочкою. Проте в цей раз Іван Станіславович їхав один, вони домовились зустрітись зі Степаном, вже в самій Одесі. Дійсному статському раднику було цікаво, ким же цього разу буде Степан. Хлопець мав хист до гримування та неабиякий акторський талант, тож завжди маскувався перед зустріччю зі своїм наставником. Це була така собі гра- чи вгадає Іван Станіславович з натовпу де Стьопа. Тож Дісний статський радник мав солодке передчуття розв'язання цікавої загадки.
Публіка в вагоні, де їхав Іван Станіславович, була цікава та різноманітна. Робити було нічого, тож Іван вкотре роздивлявся своїх попутчиків. Навпроти нього сиділа літня дородна матрона, яка роздивлялась всіх з погано прихованих презирством, вишукуючи недоліки подорожуючих. Поглянувши на пляму на штанях невеликого худого чоловічка, що сидів навпроти неї, поряд з Іван Станіславовичем, жінка презирливо скривила губи.
Чоловік певно працював в конторі писарем, тому що на пальцях правої руки було видно сліди чорнил. Помітивши прикуту до нього увагу, чоловічк занервував, тож Іван Стріха делікатно перевів свій погляд на багатодітну маму, що їхала з трьома дітьми - двома хлопчиками років десяти та одинадцяти та дівчинкою років семи. Діти та молода жігка буди добре вдягнені добре, тож було видно що вони належать до заможньої сім'ї. Діти вели себе досить тихо, лише іноді маленька дівчинка пустувала та сміялась чим викликала злість в очах дородної матрони.
На щастя, потяг почав під'їжджати до станції, уповільнюючи свій хід. Всі подорожуючі  оживились, почали прямувати до виходу. У вагоні почалась товканина.
Хвилин через п'ять потяг нарешті зупинився, заскреготавши. Молодий провідник вигукнув, ставши біля дверей: - Приїхали!
Всі із ще більшим завзяттям почали протискатись до заповітних дверей.
Дійсний статський радник почекав поки всі нетерплячі вийдуть з вагону, а потім спустився вниз. Опинившись на пероні, Іван Станіславович відразу потрапив у людську натовп, що вирував, як те саме омріяне ним море. Це саме море людей закрутило дійсного статського радника, підхопило та понесло до приміщення вокзалу. Зупинившись неподалік кас, Іван Стріха почав оглядати людей в середині вокзалу, намагаючись зрозуміти хто з них може бути Степаном, за яким, поклавши руку на серце, молодий чоловік вже встиг засумувати.

З надвору чулись виклики хлопчиків-газятярів, що кричали:
- Кому ще газету? Свіжі вісті!
Ці крики, гамір юрби, що все текла, не в змозі встояти на місці, а також запах свіжоспечених пиріжків з капустою, горохом, м'ясом чи картоплею заполонив весь простір. Місто жило, місто пульсувало.
Раптом увагу Івана Стріхи привернули крики старого торговця фруктами, що продавав поруч з вокзалом абрикоси, сливи, яблука:
- Стій! А нехай тебе муха вбрикне! Най тебе качка копне.
Виявилось, що малий пацан вкрав у старого пару абрикосів та яблук, поки той відпускав товар.
Усміхнувшись, дійсний статський радник рушив в бік..старого. Підійшовши до нього, Іван Стріха промовив:
- Ну, привіт, Степане! Ось ми і зустрілись.
- Я вас не знаю,- проскрипів старий, мругаючи лівим оком. А потім вигукнув:

- Кому фрукту? Свіжа фрукта!
- Стьопко, закінчуй свій спектакль,- щасливо усіхаючись на всі тридцять два зуби, промовив дійсний статський радник.
- Ну, привіт, Іване Станіславовичу. Розкусили,- промовив "старий дідусь", весело блискаючи карими очима. Маски було знято, і друзі обійнялись.
Іван Станіславович та Стьопка, що поки що  був в образі старого продавця фруктів, вирішили повечеряти в місцевій таверні "Старе місто", адже були досить голодні. Цей заклад харчування знаходився поруч з вокзалом і в ньому, як вони знали, досить пристойно готували.
Поки Іван Станіславович з Степаном вечеряли, вже добре стемніло. На вечерю дійсний статський радник взяв собі м'ясо запеченого фазана з ананасами, варену картоплю та узвар з засушених фруктів, Стьопка ж зупинив свій вибір на смаженій рибі, яку, як і кожен одесит, просто обожнював. Офіціант з підозрою та здивуванням поглядав на бідно вдягненого старого, що вечеряв з таким заможнім чоловіком. Але його справа була подавати страви, що він і зробив.
Перекусивши, Іван Стріха зупинив вільний фаетон, заліз до нього разом зі Степаном, і екіпаж рушив з місця. Друзі їхали до друга дійсного статського радника Аркадія Родіоновича Епштейна.
Їдучи Дерибасівською вулицею зі Стьопкою у фаетоні, Іван Станіславович милувався архітектурою міста, зокрема будинком Ісаковича. Поряд з Дерибасівською око милував Міський сад. Дім Аркадія Родіоновича розташовувався далеченько, тож їхати треба було довго. Потроху почали включатись вуличні ліхтарі.
Нарешті фаетон зупинився біля старого двоповерхового будинку з ліпниною. 
- Приїхали! - повернувши голову до Івана Станіславовича, промовив візник.
- Дякую!- промовив дійсний статський радник, розплатився з кучером, і вони вийшли з екіпажу.
Підходячи до будинку, Іван Стріха помітив боковим зором справа якусь тінь. Він швидко повернувся в той бік, а потім стрибнув вліво, тягнучи за собою і  Стьопку. І якраз вчасно- щось просвистіло біля правого вуха дійсного статського радника, і воно запекло. Торкнувшись вуха, Іван Стріха відчув щось тепле на пальцях. Глянувши на них він зрозумів, що це кров. Він сховався зі Степаном за ріг будинку. Визирнувши звідти хвилин через п'ять, дійсний статський радник відчув відчув, що небезпека минула. Він завжди шкірою відчував її наближення. Поглянувши туди, де була тінь, він вже нікого не побачив.
- Чисто. Можемо йти!- промовив він до Степана.
- Добре, що ви живі,- сказав Стьопка.
- А ось і знаряддя,- промовив Іван Станіславович, виймаючи ніж з одвірка вхідних дверей, а потім, як ні в чому не бувало, постукав дверним молоточком у двері.
Через пару хвилин за дверима почулись чиїсь повільні кроки та шаркання ніг.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше