14

14 розділ

Картина була дивна – знайомство двох сестер у реанімаційній палаті лікарні. Здавалося, що непритомна Надія всміхалася до своєї відвідувачки нехитрою, щирою усмішкою.

– От я й прийшла. – тихо сказала Ліза. – За інших обставин я б ніколи тебе не навідала. Думаю, ти й так це знаєш.

Дівчині здалося, що повіки непритомної Надії затріпотіли, але не надала цьому ніякого значення.

– Ти лежиш, а я почувюся в нокауті, бо бачу неозброєним оком твою схожість із моїм татком! – зітхнула Ліза приречено зиркнувши на Матвія, що переминався з ноги на ногу біля вхідних дверей палати. – А знаєш, ти дійсно перемогла! Безпардонно влізла в моє життя гадюкою та забрала моїх найкоханіших людей: спершу Матвія, потім батька, а тепер і мене доконати захотіла.

Матвій краєм вуха чув монолог Лізи, але хоч як йому не подобалися її колючі слова, він розумів, що не може просто отак втрутитися в їхню бесіду, адже був упевнений в тому, що Надія все чує і на появу сестри обовʼязково повинна відреагувати.

– Ти перемогла! Вітаю! – не приховуючи злості продовжила Ліза. – І от тепер ти лежиш тут, вся така бідна та нещасна, а я жалкую, що взагалі встрягла по вуха у це багно з помстою та… – Ліза запнулася. – Я шкодую, що пішла на таке. Спершу я злилася, що все пішло не за планом і ти не загинула. Коли ж ти почала мене навідувати після аварії, то я ще більше почала тебе ненавидіти, а потім мене почало відпускати. Я стала навіть намагатися поспівчувати твоєму вчинкові знайти свого справжнього батька. І ти його знайшла, тільки зустрітися не встигла, бо я посприяла тому, щоб ти ніколи його не побачила. Я шкодую про скоєне. Якби ти тільки знала як мені хочеться повернути час назад та все переграти. Якби ж я тільки могла бодай щось змінити… Ти сильна, не дивлячись на свій досить юний вік. Ти можеш більше, ніж я, і ніж усі ті, хто мають тверду опору під ногами. Я б зламалася не встигнувши потрапити в дитячий будинок, розклеїлася б і що на мене чекало – можна було б тільки здогадуватися, а ти змогла. Ти знайшла винуватця трагедії твоєї сімʼї, а я заручившись підтримкою твоїх зрадників – вирішила прибрати із шляху тебе саму. Я ж не одразу дізналася, що Настя порадилася зі своїм татком і він їй порадив, як можна розправитися з непотрібною людиною ще й чужими руками. Комар носа не підточить… Ні, я не звинувачую їх, бо якби сама не захотіла, то ніколи б не змусила зробити те, що зробила. Пробач, я скільки буду жити – буду розкаюватися про свій огидний, підлий вчинок.

Повіки Надії затріпотіли швидше, а апарати які тримали її на цьому світі, почали якось дивно звучати, видаючи нестандартні звуки. Ліза заціпеніла на місці і не могла нічого зрозуміти.

– Лікаря! – раптом зметикувавши, що щось відбувається, вибіг з палати Матвій.

Зустрівши в коридорі медсестру, молодик в кількох словах описав стан Надії та тремтячими руками намагався вказати їй напрям палати коханої.

Першим до палати заскочив лікар з розумними очима.

– Що трапилося? – кількома кроками подолавши величезний простір палати, грубо поцікавився він.

– Я п-п-просто розмовляла із нею, коли раптом почали відбуватися ці дивні речі. – заплакала Ліза хапаючи та трусячи лікаря за халат. – Врятуйте її, будь ласка!

– Відійдіть! – закричав лікар. – Чого стала як упокана, відійди сказав! – грубо відставивши Лізу, скомандував чоловік у білому халаті.

Лізу та Матвія виставили за двері палати в яку забігло близько десятка медичних працівників.

– Що там? Що відбувається – підбіг Матвій до медсестри, яка в збудженому стані вискочила із Надійкиної палати.

– Не можу нічого сказати! – відрізала та. – Чекайте лікаря.

Час для Матвія тягнувся так повільно, як ніколи в житті. Молодий чоловік навіть чув, як повільно капають хвилини повільно переростаючи в безкінечність. Дивне поняття той час: коли чекаєш – тягнеться неначе ґума, а коли спішиш – швидше підганяє вперед.

Сівши під світло-зеленою стіною навприсідки, Матвій не знав чого чекати і на що розраховувати, але точно знав, що коли за кілька хвилин ніхто від Надії не вийде – він зайде туди сам, і нехай кличуть охорону, чи поліцію, чи самого Папу Римського.

Раптом думки Матвія перервав лікар з розумними очима, що протираючи змокріле від напруження чоло, тихо сказав:

– Надія прийшла до тями.

– Як?!! – не вірячи власним вухам запитав Матвій. – До неї можна?

– Зараз – ні!

– А коли? – раптом втрутилася в розмову Ліза.

– Точно не знаю! – пожав плечима розгублений лікар та пішов вздовж коридору.

Матвій не збирався їхати додому, хоч я його персонал лікарні не вмовляв. Всю ніч майже до самого ранку молодик сидів перед дверима Надійчиної палати спостерігаючи як до неї заходять-виходять люди в білих халатах.

Близько пʼятої ранку лікар з розумними очима запросив Матвія до палати.

Навшпиньках крадучись до ліжка коханої, чоловік затамувавши подих чув як сполохано бахкає в грудях серце, відлунюючись в голові, яку на той час застилали густі, темні тумани.

– Надійко… – поглянувши в її смарагдово-блакитні очі, цілуючи сковану крапельницею руку, прошепотів Матвій. – Я так чекав на тебе!

Дівчина здивовано поглянула на нього, а потім тихенько прошепотіла:

– Хто ви…

Матвій здивовано поглянув на лікаря.

– Амнезія! – спокійно сказав ескулап. – Таке явище буває досить часто. Скоро повинно минути.

Матвій радів та переживав одночасно. Нарешті відбулося те, чого він так чекав. Тепер хвилювався: чи згадає його Надія.

*******

Справу проти Андрія Івановича Петрова таки порушили, не дивлячись на строк давності. Чоловіка не змогли толком притягнути до відповідальності за наклеп на Марка Петровича Зайченка, якого він несправедливо підставив, звинувативши у хабарництві в особливо великих розмірах. Андрій Іванович Петров багато років поспіль був одержимий отриманням місця під сонцем, нехай навіть і чужого.