12

Після тривалої бесіди Макаренка з медиком за зачиненими дверима, Олександр Олексійович нарешті вийшов з кабінету кремезного лікаря з розумними очима.

– Поїхали! – ніби головнокомандувач наказав своєму підлеглому, впевнено протягнув Макаренко.

– Але ж… – почав був Матвій.

– Все буде нормально, побачиш! – загадково мовив чоловік та повів Матвія на вулицю. Дорогою до будинку Лізи вони їхали мовчки, аж раптом Олександр Макаренко першим промовив:

– Ця дівчина мені дуже одну людину нагадала.

Матвій ошелешено подивився на Макаренка.

– Не треба дивитися на мене, неначе на божевільного! – зауважив немолодий чоловік.

– Я й не міг. – посміхнувся Матвій. – Сам такий.

Матвій бачив, що Олександра Олексійовича щось роздирає зсередини, але він не був ніколи багатослівним, так само і цього разу – мовчки дивився кудись скрізь, не фіксуючи ні на чому затуманений погляд.

Ліза зустріла Матвія неприкритим подивом та нерозумінням: навіщо він зʼявився.

– Навіщо ти тут? – сухо спитала дівчина.

– Приїхав дізнатися як ти. – замʼявся з ноги на ногу молодик.

– Прекрасно! Можеш зі спокійною душею їхати назад.

– Але я тебе досить добре знаю і бачу, що твої слова неправдиві! – зауважив він.

– Яке тобі до мене діло!? – не бажаючи ворогувати з Матвієм, спитала Ліза.

– Я непокоюся за тебе! Хай там як, але ти мені не чужа. Прошу, скажи, що з тобою відбувається!? – продовжував Матвій.

– Ти і про це знаєш? – стишила голос Ліза. – Тобі Василь сказав?

«Василь!? – промайнуло в Матвієвій голові питання. – Він, виходить, в курсі.»

– Так! – відверто збрехав Матвій, адже вони з Олександром Олексійовичем домовилися не говорити дівчині, звідки саме хлопець дізнався про її негаразди зі здоровʼям.

– Не можна йому таємниці довіряти! – обурилася Ліза.

Її очі палали гнівом та люттю і одночасно благали про допомогу. Матвій це побачив одразу.

– Не сердься! Він хотів як краще! – знову сказав неправду про друга Матвій, приплівши його до своєї плутаниці.

– Мабуть… але! – дівчина засумнівалася, проте потім продовжила. – Розумієш, не знаю як би тобі це пояснити. Але спробую! До мене приходить дівчина, яка мені погрожує, а потім починає душити. Після її візитів мені стає погано, і я непритомнію. А далі, з кожним разом, почуваюся все гірше й гірше, а руки тієї примари стають щоразу сильнішими. Спочатку вона приходила в сутінках, а потім почала зʼявлятисяі посеред білого дня, потім стала тінню за мною ходити кругом. В мене таке враження, що я божеволію.

– Опиши її, будь ласка, якщо вийде! – попросив Матвій.

– О-о-о, аякже. Ще і як вийде! Я її впізнаю із тисячі! – намагаючись іронізувати, протягла дівчина. – Висока, струнка, молода з пшеничним довгим волоссям та виразними рисами обличчя. А ще в неї такі очі… – Ліза на мить поглянула кудись у далечінь.

– Глибокі, що змінюють відтінки від волошкового до кольору морської хвилі. – додав Матвій.

Ліза повільно повернула голову в його бік.

– Звідки ти знаєш?

– Розумієш, ти описала мені дівчину… – Матвій запнувся, адже підбирав слова, бо не знав, як пояснити, ким Надія йому доводилась.

– Ту, заради якої ти мене кинув? – швидко зметикувала дівчина.

– Саме так! – Схоже, що це Надія приходить до тебе, але навіщо!?

Ліза опустила голову. Матвій зрозумів, що вона в чомусь винна, але терпляче чекав, коли дівчина розкриється. Чекати довго не довелося.

– Розумієш, Матюш – так вона часто пестливо називала свого коханого – я була в одної… – дівчина запнулася, але дивлячись на спокій та терплячість Матвія впевнено продовжила далі. – Я ходила до ворожки, щоб тебе повернути. Вона там провела якийсь обряд і мені сказала на новий місяць звʼязати наші з тобою фотографії червоною стрічкою, полити заговореною водою та сховати в свої речі…

– І-і-і!? – ледве стримуючи гнів протяжно спитав молодик.

– Після цього мене почала душити примарна дівчина. – зітхнула Ліза.

Матвій вперше на неї поглянув: великі сині кола попід очима, червоні очі та виснажений вид говорили самі за себе. Матвій хотів було прочитати Лізі лекцію про те, що не варто було займатися брудними речами, якими накликала на себе біду, але просто пожалів дівчину та по-дружньому обійняв.

– Пробач – уткнувшись носом в груди чоловіка, протяжно вичавила Ліза та розревілася, неначе маленька дитина.

Матвій ніколи не бачив її такою. Жалюгідний вигляд викликав глибоке співчуття.

– А знаєш, Лізо – бадьоро промовив Матвій – мені в голову прийшла одна думка…

– Яка? – витираючись рукавом халата запитала вона.

– Ми поїдемо до Надії!

Ліза округлила на Матвія очі.

– Ти з нею поговориш! – впевнено продовжив молодик. – Все поясниш.

– Ти що, геть здурів!? Вона ж у комі! – повертівши пальцем біля скроні, Ліза загадково подивилася на молодика.

– Але все чує і відчуває! – зауважив Матвій.

– Хто тобі таку дурницю в голову впихнув?

– Добре, то тоді скажи: чому Надія стала приходити до тебе після того, як ти ходила щоб мене приворожити!? – суворо запитав Матвій.

Ліза винувато опустила очі.

– От бачиш! – повчально кивнув Матвій. – У цьому-таки дійсно щось є.

Гірше точно не буде! Я впевнений у цьому! Все буде добре, от побачиш!

– Матвію! – хотіла було сказати йому одну фразу, але вчасно спинилась.