11

Не тямлячи себе від горя Матвій стрілою вилетів з офісу та помчався до авто. На його превеликий подив прямо на тротуарі він зіштовхнувся з колишнім потенційним тестем – Олесандром Олексійовичем.

– Куди це ти так поспішаєш?! – здивовано вичавивши з себе питання, зіщурився чоловік.

– У справах! – відрізав Матвій.

– Не повʼязаних із біснесом!?

– Ні! Абсолютно не повʼязаних – вкотре відповів Матвій.

– Слухай, Матвію, – вже більш дружелюбно звернувся Олександр Макаренко. – Мені потрібна твоя допомога.

– Хм, це вже цікаво. – здивовано протягнув молодий чоловік. – Я вам з радістю допоможу, чим зможу, але не зараз – тяжко видихнув молодик. – Мені терміново треба в лікарню, поки не трапилося біди!

– Тобі треба до своєї примари?! – з осудом блимнувши на зятя, запитав Олександр Макаренко, а згодом закляк на місці. – Пробач, я не те хотів сказати.

– Та чого вже там! – пересмикнув Матвій. – Не вибачайтеся! Сказали то й сказали! Я вже починаю звикати, що до мене ставляться як до божевільного!

Матвій влаштовуючись на водійське сидіння свого вірного Nissanа ніби за долю хвилини встиг забути про існування Макаренка, поринувши у свої переживання.

– Слухай! – раптом без запрошення заскакуючи на пасажирське сидіння пробурмотів Олександр Макаренко. – Я з тобою. Разом по дорозі й поговоримо.

Матвієві нічого не лишалося як пожати плечима та натиснути на газ.

Перші пару кілометрів чоловіки їхали в цілковитій тиші, адже Матвій був занурений з головою у власні переживання, а Олександр Олексійович Макаренко не звик звертатися за допомогою. Але відкинувши свої забобони Макаренко сказав:

– Лізі зовсім погано!

– Що з нею?! – уникаючи зустрічі з Макаренком очима, вдаючи, що зайнятий кермуванням спитав Матвій.

– Невідомо! – тихо відповів Макаренко.

Матвія здивувала така відповідь, адже він добре знав, що варто було лишень Лізонці не так пчихнути, або раз кашлянути як татко тут як тут закликав на її порятунок бригаду найкращих медиків, лаборантів та всіх на світі, хто б міг одразу зцілити доню.

– Тобто як це невідомо? – уточнив молодий чоловік. – Ви що, ще не викликали до неї свою рятівну бригаду?

– В тому ж то й справа, що викликав… і не одну! Але всі в один голос кажуть, що за всіми показниками Лізонька в нормі. Ми вже здали аналізи на все, що тільки можна, і на що не можна – теж здали. Але які вже готові, то вони негативні,а ті, які ще чекаємо – не можуть викликати в неї такого стану.

– То що ж із нею відбувається? – не стримуючись запитав Матвій, спрямовуючи на Макаренка злісний погляд.

– Вона марніє. Ось так, без видимої на те причини марніє. Ходить нормальна, активна дівчина, а тут втрачає свідомість і досить тривалий час не приходить до тями. А коли нарешті вона отямлюється, то нічого не памʼятає і не говорить. Ніби стає німа. І такий в неї шалений, безумний погляд, що мені аж моторошно від нього стає. Інколи мені здається, що вона перетворюється на живу примару.

Коли чоловіки підʼїхали в лікарню, Матвієві не знадобилося запрошувати Олександра Олексійовича, той сам пішов за ним, ніби був його невідʼємною частиною. Прийшовши до палати Надії, Матвій злякано відчинив двері, боячись, що не встиг, але його радості не було меж, коли Надія опинилася на тому ж місці, і в такому стані як була раніше.

Матвій уже не був здивований, що перед ним останнім часом було дві Надійки – одна лежала під апаратами, а інша… ходила біля неї. Тільки чомусь іншу міг бачити лише він один. Коли Макаренко наблизився зовсім близько до Надії потойбічної, то раптово відчув удар електрострумом, чоловік раптово схопився за серце та присів на крісло.

– Що це, хай йому грець! – закричав Макаренко.

Дух Надії раптово заметушився і, покинувши на підлозі свій гребінець дівчина прошепотіла:

– Ні, цього не може бути…

– Надійко, що!? – обережно спитав Матвій не часто стаючи свідком того, як його кохана розмовляє.

– Ні, цього не може бути! Як він тут!? – вона показала пальцем в бік Олександра Макаренка.

– Приїхав зі мною попутно! – боязко пояснив чоловік.

– Нічого не розумію! Як це можливо!? – продовжувала дівчина.

– Ти про що!? – здивуванню Матвія не було меж.

Олександр Макаренко мовчки спостерігав за Матвієм, який дуже дивно поводився і не просто розмовляв сам із собою, а ще і дивився кудись повз, ніби скляними очима. Чоловік мовчки дивився на колишнього потенційного зятя і відчував, що сходить з розуму.

– Цей чоловік – пояснила Надія – мені близький...по крові.

– Нічого не розумію! – відказав Матвій.

– Проте я, здається, усе розумію і продовжу мститися за себе! – сказавши ці слова Надія зникла, неначе її примарної тіні тут і не було.

Матвій мовчки спостерігав за нерухомим тілом коханої та не міг второпати, що означали її останні слова.

– Мені необхідно поговорити з лікарем! – пояснив Матвій Макаренку та стрімко покинув палату.

Дух Надії дедалі частіше почав розгулювати по цьому жорсткому світу. Дівчина ставала все більше розгніваною на всіх, адже розуміла, що дороги назад, скоріш за все, вона уже не має. Надія почала відкопувати з безодні памʼяті згадку про те, як після закінчення училища отримала анонімного листа про те, що її батько – буцім-то, їй чужа людина, а насправді її мама від усіх ретельно приховувала справжнього батька Надії – свого колишнього однокурсника Олександра Макаренка, з яким мала колись стосунки в далекі студенські роки, а на зустрічі одногрупників піддавшись спокусі та старим емоціям – провела з ним ніч. Після того випадку, Олександр поїхав до сімʼї: дружини та маленької дочки Лізи, а Інга – мама Надії – повернулася до свого чоловіка, «від якого» невдовзі народила доньку. Інга нікому не розповідала про те, хто справжній батько дитини, та і яка була від цього користь, якщо в неї був законний чоловік, а у біологічного батька – законна дружина. «Не той батько, хто народив.» З цим девізом і пронесла жінка таємницю крізь своє нетривале життя та померла так і не зізнавшись нікому в цьому...але хтось-таки пронюхав і написав послання Надії, яка до останнього не вірила, що її любий татусь – біологічно чужа їй людина, а найдобріша, найкраща та найідеальніша в світі матуся була зрадницею та брехухою.