10

– Не роби цього, Матвію… – благаючи, ледь стягнувши ніжний голос попросила Надія, і відпустивши Матвієву руку полетіла в пропасть.

– Фух! – підскочивши з місця, чоловік зрадів, що то був лише дурний сон.

Матвій підсунув стільця з якого мить тому ледь не рухнув на піл, до Надіїного ліжка і слухаючи її дихання через трубки тяжко зітхнув.

– Нема чого вам тут робити! – з порогу кинув кремезний лікар з розумними очима, не встигнувши прочинити двері реанімаційної палати. – Уже квітень!

– Ото ж бо, що вже квітень! Час, коли все оживає. Коли з новою силою біжать струмки та буяють трави. А ви прийшли мені знову нагадати про смерть? – дорікнув Матвій майже свого ровесника, який одягнувши на обличчя камʼяну маску, забарикадував нею всі свої емоції.

– Я можу вас зрозуміти, як чоловік чоловіка… – протягнув ескулап. – Але і ви мене зрозумійте! Пʼять місяців коми!! Не пʼять днів, не пʼять тижнів, а вдумайтесь – пʼять місяців! Скоро півроку! На жаль, прогнози невтішні. Ми не спостерігаємо позитивної динаміки у хворої. Мушу зауважити, що вона просто, займає чуже місце! – медик видихнув і застиг на місці.

– Не смій, чуєш! – схопивши лікаря за комір халата прошипів Матвій. – Не смій навіть думати про це! Якщо ти приймеш рішення провести евтаназію самовільно – я тебе засуджу!

– Якщо в хворої нема кровних родичів, то…

– То вона не людина, і її можна сміливо позбавляти шансу на життя!? – перебив молодик лікаря.

– Це не життя, як ви кажете – поправив медик – те, що ви називаєте життям ніщо інше, як існування. Вона як рослина, але на відміну від Надії рослина хоча б росте, а…

– Забирайся геть! – ледь стримавшись аби не вперіщити лікареві поміж очі, вибухнув гнівом Матвій.

– Ви забуваєтеся, шановний! – посміхнувся кремезний ескулап. – Взагалі-то я вирішую, хто має право лишатися в клініці, а хто – ні! Тому, заберетеся звідси ви, а не я! Сподіваюся, не доведеться кликати на підмогу охорону!

Лікар з розумними очима насмішливо подивився на горе-нареченого, а потім, ніби вирішив зробити контрольний вистріл в голову додав:

– Якщо через два тижні вона не прийде до тями, то ми її відʼєднаємо, подобається це вам, чи ні!

Принижений Матвій, немов побита собака, неквапливо покидав приміщення лікарні, де знаходилося його примарне кохання – його Надія.

Сівши в машину, молодий чоловік не міг впоратися з емоціями та довго бив кулаками кермо, ніби воно чимось перед ним завинило. Вибившись із сил, Матвій обійняв руками щойно налуплене ним кермувальне колесо та уткнувся у нього обличчям. Чоловік не знав, як йому бути, але знав точно, що ніколи не зможе собі пробачити смерть коханої, нехай навіть примарної.

Впавши чи то в забуття, чи то в напівпритомне марево, Матвій знову бачив її – пшеничні локони спадали з оголених плечей, яких чоловік торкався кінчиками пальців. Пухкі губи спокусливо шепотіли: «Кохаю,» « Не пробачу!» А потім припали до його затиснутих дугою вуст. Пристрасний поцілунок був настільки реальним, що прийшовши до тями, Матвій відчув на своїх губах солонувато-мʼятний присмак, який подарували йому губи коханої.

Зранку ні-світ-ні зоря Матвій уже був у офісі. Автоматично виконуючи справи, молодик здивувався, коли на порозі побачив Станіслава Олександровича Солодкого.

– Вітаю! Не чекав твого візиту. Ще й без попередження! – пробурмотів Матвій.

– Я проїздом! У справах! – винувато замʼявся на місці незваний гість. – То хотів тобі дати... пораду.

– Пораду!? Якщо стосовно бізнесу, то не варто!

– Ні, це дещо інше! – опускаючись в крісло для відвідувачів пояснив Стас.

Матвій уловив у міміці та жестах Солодкого щось незвичне і це його неабияк насторожило. Здогадка ядовитою стрілою болісно проштирхнула його серце і він всівшись зручніше заціпенів у німому очікуванні.

– Я був у Надії – поступово почав Станіслав Олександрович.

– І-і-і? – нетерпляче протягнув Матвій, чуючи як серце прискорено забилося, побігло та спіткнувшись упало в пʼяти.

– Не треба її мучити! Все одно вже нічого не буде! Повір, для неї так буде тільки краще! Та ми й не можемо знати, якою вона повернеться звідти!

– Звідки?! – задав уточнююче питання Матвій, ніби не вірячи власним вухам.

– Ти сам все чудово розумієш! Не пересмикуй! – відрізав Солодкий.

– Швидко ж ти її розлюбив! – дорікнув Матвій суперникові, якого колись рішуче був налаштований викликати на дуель.

– До чого тут це!? – обурено сам собі поставив питання Стас. – Просто дійсно я прийняв рішення її відпустити!

– Ти прийняв що? – схопився на ноги Матвій та вмить опинився над Солодким, накривши власною тінню його вмить зблідле обличчя. – А хто ти для неї? Законний чоловік, батько, брат? Хто?

– Я, принаймні, знаю її реальну, а не так…

– Якщо ти знаєш її реальну, то чому так просто ладен відпустити? Награвся? Якщо вона тобі набридла, то прямо так і скажи. Навіщо ці дешеві спектаклі? Просто так і скажи: награвся молодою, красивою іграшкою, закипівша кров очахла і я повертаюся до дружини! Знову стану зразковим сімʼянином, люблячим чоловіком та гарним батьком! Та, будь ласка, тобі ж ніхто не забороняє! Її не займай! – бризкаючи піною з рота, на все горло пояснював Матвій, ледь стримуючи кулаки, які йому мимовільно затискалися. – Її не займай! Зникни з нашого життя! – вкотре прошипів чоловік.

– У тебе паранойя! – спокійно відказав Стас Солодкий. – А що ти про неї знаєш? Що? А я тобі відповім – ти знаєш лише те, що тобі надиктовує твоя ж хвороблива уява. А я знаю її реальну, і повір, вигадана тобою Надія і Надія реальна дуже відрізняються одна від одної! Ти скажи: чи знаєш ти, що вона любить!? Чи знаєш ти її улюблений колір, улюблену страву!? А може, зможеш похвалитися знанням її улюбленого співака, чи актора? А жанр кіно? Хобі? Чи може ти знаєш про щось із її життя із сиротинцю? Чи про смерть батьків? Чи про те, що вона закрутила зі мною, лише для того аби помститися моєму тестю? Чи знаєш, що вона наплювала мені в душу, зятягнувши в ліжко та змусивши покинути сімʼю! Звісно, звідки тобі про це знати! Ти навіть голосу її ніколи не чув! Свою наречену покинув! Заради кого!? Заради примари? Заради примарного, вигаданого щастя, яке тобі так ніколи не засвітить?! Вибач, друже, але ти реально хворий! От на всю голову хворий та й годі!