8

НАДІЯ

Надійка змалечку росла веселою та завзятою дівчинкою. Вона народилася у родині заможних батьків з аристократичним корінням, але у віці 12 років, через трагічні обставини, що сталися в сімʼї, дівчину відправили у дитячий притулок. З того моменту життя дівчини розділилося на «до» та «після», бо в 12 років їй довелося вчитися жити заново без батьківської турботи та піклування, кинутій в тераріум ядовитих гадюк, які тільки й вичікували слушного моменту напасти та задушити слабку жертву.

У пʼятнадцять років Надія вступила в перше ліпше училище, аби тільки втекти з того пекла, яке мало назву «Дитячий будинок.» Отримавши диплом кухаря, вона у вісімнадцять влаштувалася помічницею на кухню в один задрипаний ресторанчик на окраїні обласного центру. Вона з самого малечку мріяла стати художницею, але доля розпорядилася інакше, тому гідно прийнявши її виклик, Надія не стала розкисати та пішла туди, куди вдалося. У девʼятнадцять дівчина пройшла курси графічного дизайнера, аби хоч якось наблизитися до своєї дитячої мрії, і їй випадково пощастило влаштуватися на фірму секретаркою і за сумісництвом графічною дизайнеркою.

Молода, довгонога, приваблива красуня з пшеничними, природніми локонами одразу впала в око начальника, як це часто в житті буває, і він, спочатку почав загравати з нею грубо, але невдовзі зрозумів, що красуня може просто покинути роботу, якщо він тиснутиме на неї та втече. Тому змінивши тактику та почавши очікувати від потенційної коханки взаємності, Станіслав Олександрович, начальник Надії, зрозумів, що по вуха в неї закохався, а це зовсім не входило в його плани.

Чоловік неначе сказився, забувши про дружину і про сімʼю, якою давненько обзавівся, але ніколи не мав спокуси покинути, не дивлячись на енну кількість коханок, які, чомусь, були готові заради нього на все й одразу, на відміну від юної, неприступної фортеці Надії, яка була геть іншою і зовсім не схожою на тих, з ким час від часу Станіслав Солодкий скакав у липучу гречку.

Коли нарешті Станіславові вдалося через півроку запросити Надію в ресторан, він не знав з чого почати розмову, а ще більше боявся злякати своєю настриністю.

– То що за неформальна справа привела нас до ресторану? – спокійно запитала Надія.

– Надіє, Надійко… – не знаючи, куди поділися заздалегідь заготовлені слова, словосполучення та фрази, якими він так уміло вмів володіти, але не в даному випадку. – Я кохаю тебе… – раптом неочікувано для себе самого, випалив Станіслав Олександрович.

Надія здивовано закліпавши очима не змогла одразу відшукати хоча б якихось слів. Натомість Солодкий поспішив виправляти незручну ситуацію, ним же самим і створену.

– Вибач, я не хотів тебе налякати. – настала затяжна пауза. – Це тебе зовсім ні до чого не зобовʼязує, але якщо ти тільки скажеш, то я виконаю все, що ти захочеш! Не спіши з відповіддю!

Спантеличена Надія здивовано кліпала на чоловіка, що дивився на неї, як на ікону та не могла вичавити із себе жодного слова. Варто було Станіславові лиш легенько торкнутися її руки, як її підсвідомість блискавкою пробило парусекундне видіння, де вона побачила дружину Солодкого, свого батька та його смерть. Тоді дівчина не зрозуміла, що б це значило, але знала точно, що після трагічної та загадкової загибелі батька, матір не впоралася з горем самотужки та перебуваючи в тривалому запої випадково випала з вікна. Так Надійка, залюблена та запещена єдина донька заможних батьків опинилася в сиротинці, де з неї насміхалися та знущалися, і зовсім нікому не було до цього діла, адже вона опинилася сам на сам зі своїм горем.

Після того вечора в ресторані з Солодким, Надія почала шукати інформацію про загибель свого батька, мера міста Сосняки, Марка Петровича Зайченка, якого впіймали на хабарі в особливо великому розмірі та засудили до двадцяти років з конфіскацією всього майна, включаючи квартиру, в якій вони жили. Одразу після його скандального звільнення його місце посів замісник, Андрій Іванович Петров, батько Анатсасії Андріївни Солодкої – дружини Станіслава Олександровича Солодкого.

– Ось чому мені прийшло саме це видіння! – тяжко зітхнула Надія. – Батько Анастасії і є тим самим анонімом, який, ніби-то сигналізував куди треба про ніби-то хабар, яких тато Надії ніколи, ні від кого, за жодних обставин не брав!

Не довго думаючи Надія набрала номер свого начальника Станіслава Олександровича Солодкого:

– Надійко!? – здивовано запитав він, адже дівчина зателефонувала йому по обіді, недільного, вихідного дня.

– Приїзди до мене! – прошепотіла хриплим голосом у слухавку. – Просто зараз.

Не знаючи, що думати Станіслав Солодкий покинувши всі свої справи та плани помчав до Надії, адресу якої заздалегідь пробив у електронній базі даних працівників своєї фірми.

Розпашіла дівчина відчинила чоловіку в мереживному, коротенькому, чорному пеньюарі поверх якого був одягнений такий же коротенький, шовковий халатик темно-сірого кольору. Накинувшись на Станіслава прямо на порозі, як голодна рись на беззахисне ягня, Надія вже за кілька хвилин була з ним у своєму скромному ліжку, розміри якого абсолютно не заважали парі пристрасно кохатися, не переводячи дух.

Приїхавши по опівночі додому, Станіслав Солодкий перебував у ейфорії і на допити знервованої дружини просто не звертав уваги – він її більше не чув, вона остаточно перестала для нього існувати.

– Я не кохаю тебе! – спокійно, ніби між іншим промовив чоловік, коли законна дружина на чякусь мить замовкла, набираючи повітря, щоб з новою силою напасти на благоневірного. – Ми розлучаємося!

– Що!? – вирячивши на нього налиті кровʼю очі, завопила Анастасія. – Що ти щойно сказав? – продовжувала допит чоловіка Настя Солодка, яка в той момент була гірка, неначе зимня редька.

– В мене є інша! – повільно повторив Станіслав. – Я її ко-ха-ю-ю-ю! І ми незабаром одружимося! З тобою ми розлучаємося!

Станіслав Олександрович Солодкий безсоромно почав ночувати у своєї коханої коханки, роман з якою захоплював з кожним днем сильніше, а почуття до неї росли з геометричною прогресією.