5

Наступного ранку Матвій вже гнав свого Ніссана до лікарні, в якій, ймовірно, перебувала та, ким він марив останній час. Хлопець вже почув від Тараса новину про дівчину, яка, можливо, є тією, котру він шукає.

Дорога була напрочуд слизькою, затореною. Машини лізли одна навпроти одної, неначе колорадські жуки на свіжий паросток молодої, соковитої картоплі. Матвієві пальці прилипали до керма від нервування, яке переповнювало молодого чоловіка в очікуванні зустрічі з його… коханим привидом.

На порозі лікарні Матвій стрівся з молодим чоловіком, який кинувши на нього підозрілий погляд, пошкандибав кудись у своїх справах, але погляд, яким він його окинув, ще надовго залишив осад у Матвієвій душі.

Сестра в медичному халаті на рецепції оглянувши незнайомця одразу ж спитала:

– Ви до кого?

Не знаючи, що відповісти, молодик трохи помʼявся та, все ж, зібравшись із духом знайшов слова:

– Мені б до дівчини, котра другий місяць лежить без тями, потрапити!

– О, нарешті хоч хтось! – щось перебираючи в дрібненьких папірцях, пожвавлено протягнула медсестра. – Я зараз завідуючого покличу, чекайте! – медична працівниця стрімголов вискочила, безтурботно покинувши свій пост зі словами: – Будьте тут, нікуди не йдіть!

Хвилини очікування здавалися Матвієві вічністю. Він перетоптувався з ноги на ногу в очікуванні зустрітися з нею… справжньою. Можливо, він теж їй снився, або ж якось привидівся, і теж обовʼязково дівчині сподобається, а там згодом вона зможе його полюбити. А може, це буде кохання з першого погляду, як і у Матвія до неї. Навіть, якщо вона не полюбить – не біда: Матвій буде кохати її за їх обох і робитиме все для того, аби кохана ніколи не пошкодувала про свій вибір. Роздуми молодика перебив доволі молодий ескулап з розумними очима.

– Добрий день! – озвався лікар, остаточно вириваючи Матвія з пропасті його думок.

– Добрий! – наїжачився той.

Він знав, що та, а це точно вона, інтуїція її тепер чітко відчула прямо на просторах цього лікувального закладу, знаходиться саме тут, проте, він, не дослухавши Тараса, кинув слухавку і навіть не дізнався в якому вона стані. Головним для нього було слово: «жива!», а решта просто перестали існувати. Вони не звучали більше для нього, і його шкільний приятель Тарас Грінченко повідомивши, що дівчина після аварії вижила, став німою рибою, яка з якогось переляку, продовжувала, мабуть точно продовжувала, плямкати ротом, не випускаючи при цьому жодного звуку.

– Ким ви доводитеся потерпілій? – сухо спитав лікар.

– Я… – Матвій на мить задумався, адже не знав, як чітко сформулювати відповідь на таке просте питання. Якусь секунду промовчавши, Матвій проковтнув колючого їжака, який несподівано став посеред горла та, набравшись сміливості сказав. – Нареченим! Вона моя наречена!

– Чому раніше ви її не шукали, жених? Чому не подавали в розшук?

Матвій у відповідь нічого не відповідав, що тут скажеш, лише пожимав плечима та винувато опустивши очі намагався не перечити нотаціям молодого, але такого суворого лікаря з розумнимим очима.

– Я був у відрядженні... закордоном! Нещодавно повернувся! – збрехав чоловік.

– А родичі? Чому її не розшукують родичі? – продовжував допит ескулап.

– А чому ви самі не спитали про це в потерпілої? – роздратовано відповів питанням на питання Матвій.

– Спитав кажете?! – хмикнув лікар. – Я б із задоволенням спитав, але, боюся, що це не дало б жодного результату.

– Це чому ж?

– Мабуть, ви недостатньо володієте інформацією щодо стану нареченої… – кремезний молодик у білому халаті поправивив свою медичну шапку та сказав – прошу пройти зі мною! – простягнувши вперед долоню правої руки, лікар, іменем якого Матвій навіть не додумався поцікавитися, запросив його за собою.

Світло-зелені стіни лікарняного коридора, не дивлячись на свій свіжий колір, пригнічували та відштовхували своїм холодом та байдужістю. Прочитавши перед собою напис: «Блок реанімаційного відділення», Матвій насторожився та подумав: «Невже все так погано?» Відкидаючи гнітючі думки, що сизим туманом застеляли його розум, Матвій на автопілоті, подібно до робота, потупцював слідом за неговірким, кремезним лікарем, зовнішній вигляд походив, швидше на рецедивіста, аніж на ескулапа.

Коли перед Матвієм відчинилися ще одні двері, першим, що він побачив – були світло-зелені стіни, з такого ж кольору, височенною стелею. Поглянувши прямо перед собою, молодик побачив біля вікна ліжко, від якого в різні боки розходилися різноманітні трубки, ніби вени по людському тілу, вливаючи в білий згорток, схожий на мумію з фільму жахів, життя.

– Що це… – не зрозумівши, як вимовив ці слова, Матвій з жахом роззирнувся навколо.

– Хто, а не що! – засмучено виправив лікар, – це ваша наречена!

«Жива» запульсувало в Матвієвій голові. Але ж… хіба так виглядають живі?

Матвій обережно зробив крок вперед, ступаючи мʼяко та сповільнено, ніби боячись сполохати гніздо з пташенятами, до якого нахабно наблизився.

– Ось – випередивши чоловіка, лікар першим вступив у розмову, протягуючи йому чорний пакет, від якого так і несло безнадією та розпачем. – Це речі потерпілої. Можливо, це вам знадобиться!?

– Що з нею? – автоматично задавши питання, Матвій сам не помітив як розгорнув пакет, який отримав від ескулапа. – Вона житиме?

Тим часом, він жадібно риючись у речах незнайомої йому дівчини аби знайти, бодай, якусь інформацію про неї, натягнувшись струною, чекав вердикту лікаря.

Знайшовши серед речей ту саму сукню, в якій він бачив незнайому красуню, Матвій побачив білі чоботи, які не дуже дбало були відчищені від крові, вщент розбитий телефон, годинник і бейджик на якому було написано «Надія»

«Надія помирає останньою» – промайнуло в голові Матвія, який щойно дізнався імʼя своєї коханої примари, яка, як виявилося, все ж існує. Так, саме існує, адже інакше ніяк не можна було назвати той стан у якому вона перебувала.