4

Перелапативши увесь інтернет, Василь з Матавієм нарили-таки певну інформацію про аварії, що сталися 29 листопада 2020 року, в яких постраждали, або загинули молоді дівчата, приблизно + -20 років. Володіючи цими даними, Матвій полетів до свого товариша, з яким навчався у школі в паралельному класі, з інформацією, яку вдалося нарити.

— Чому тебе так цікавить саме ця дата, і молоді дівчата? — пильно оглянувши товариша, спитав Тарас Лаврінович Грінченко. Тарас-ловелас, була його кликуха в школі, тепер став поважним начальником правоохоронних органів, гарним сім'янином та зразковим батьком.

— Скажімо, маю певний інтерес! — сухо відповів Матвій.

— Ясно, що нічого не ясно!

— То допоможеш, чи ні? — роздратовано запитав молодик.

— І наявність нареченої тебе анітрохи не бентежить? – продовжував, ніби не чуючи питання поважний Тарас Грінченко.

– Допоможу, звісно, просто намагаюся зрозуміти, як ти міг знайти заміну такій шиканій красуні нареченій? – поглянувши на розгніваного товариша, Грінченко одразу ж все зрозумів та сказав. – Добре, зрозуміло! Захочеш, то сам розкажеш!

Видихнувши з полегшенням, Матвій розповів усе як на духу, що з ним сталося вночі та що вдалося дізнатися про аварії з дівчатами у певний проміжок часу, та чекаючи чергового обурення в голосі Тараса почув:

– Не знаю, правильно це, чи ні, але я віднедавна став вірити у надприроднє. Не вдаватимуся в деталі, лиш одне скажу – поправивши рудувату бороду, ніби вона могла відсунутися кудись вбока, додав Тарас. – Мені відомо, як воно, коли з потойбіччя приходять до тебе у гості.

Матвій наїжачився, але ковтнув клубок, що раптово підступив до горла та грубо подумки прогнав зародок дрижаків, які почали прокидатися від вельми бурхливої уяви.

– Як щось нарию – дзенькну! – сказав на прощання Тарас-ловелас перед тим, як за Матвієм зачинилися двері.

Хлопець сам не свій, ніби уві сні, чекав того моменту, допоки зателефонує шкільний товариш. Він робив усе автоматично, вирішував справи та проводив ділові зустрічі на автопілоті, весь час чекаючи на те, що от-от щось довідається про свою нічну, солодку ніжність.

Він в перехожих шукав її обличчя, в новинах та соціальних мережах розшукував дівчат, подібних до неї, але серед Марічок, Лєр, Роксолан, Свєт, Ангелін, Полін, Олесь та іншого розмаїття жіночих імен не було її – тієї найбажанішої та найпрекраснішої знайомої незнайомки, яку він знав та відчував ніби душею, але заблукавши у кам`яних джунглях усе не міг її знайти.

Уникаючи зустрічей з Лізою, Матвієві не вдалося врятуватися, і час розплати настав, коли вона морозного, передріздвяного вечора, вся озябла та посиніла від холоду віддано чекала на нього біля його ж підїзду.

– О, привіт! Не очікував тебе тут зустріти...! – вдаючи радість, хотів було поцілувати, поки ще, наречену в щічку, але вона не приховуючи образи відійшла та стала в грізну позу.

– Привіт?! Це все, що ти можеш мені сказати!? – але дівчина не бажала чути безглуздих виправдань хлопця і запитала просто для галочки, адже її метою була більш глобальна тема, проблема, яка безмежно наболіла. – Я не розумію, що і як, але бачу, що ти мене уникаєш!

– Лізо, все зовсім не так, як ти…

Не давши Матвієві договорити, дівчина продовжила:

– Не перебивай, не для цього я тут стирчу понад сорок хвилин, аби знову твої байки слухати! – дівчина була рішуче налаштована, як ніколи в житті, і все ж мала надію, що Матвій притулить її до себе, солодко поцілує та попросить пробачення за свою поведінку, а потім проситиме її йому пробачити знову і знову і все у них буде як колись, раніше. А потім сказала, – Я бачу, що між нами відбувається. Регрес.

– Що? – перепитав Матвій, дійсно не розуміючи, куди хилить його дівчина.

– Я назвала те, що відбувається між нами регресом. А ще відторгненням та відчуженням! Ти відокремлюєшся від мене, але не говориш головного!

Матвій покірно стояв навпроти нареченої, але подумки кудись линув, хоча намагався не ображати її своїм відторгненням, і старався вдавати, ніби слухає її. І він не запросив її піднятися до себе, напоїти гарячою кавою не тому, що не любив гостей, ні. Він не хотів давати марних надій, якими й так достатньо забрав у неї часу.

– Скажи одне! – руки Лізи задрижали, а на очах почали з`являтися маленькі слізки, які через якусь мить грозилися впасти в сніг і навіки в ньому замерзнути. – Ти мене розлюбив?

Якусь мить помовчавши, Матвій тяжко видихнувши сказав:

– Я просто…

Але Ліза знову не дала йому договорити, бо бачила, що він збирається йти не в той степ.

– Так чи ні? – суворо запитала вона.

– Лізо, розумієш…

– Так чи ні!?! – закричавши на все горло повторила дівчина.

– Пробач… – тільки що й зміг із себе видавити Матвій. – Пробач, у цьому нема твоєї вини! Я сам давно мав тобі про це сказати, але якось…

– Хто вона? – змахуючи непрохані сльози, розгублено запитала.

– Ти про що?

– Хто вона? – вже повільніше повторила Ліза. – Ти ж ніколи не був брехуном, то й не треба ним ставати. – вже м`якіше сказала дівчина, із затуманеними слізьми блакитними очима.

– Я не знаю… – сам того не очікуючи, відповів Матвій.

Очі нареченої округлилися, а на обличчі застиг розпач.

– Це як? – все ж запитала вона.

– Я не знаю, чи вона існує в природі, але дуже-дуже хочу вірити, що дійсно вона є. – відчуваючи певне полегшення випалив хлопець. – Вона – примара! – повільно пояснив він, і вперше вслух зізнався собі в цьому. – Примара, фантом, відьма, моя хвора уява, але вона існує! Всередині, в мені! Розумієш!?

Ліза отетерівши стояла перед Матвієм, поки ще, нареченим і не розуміла, чи в нього їде дах, чи він просто обкурився.

– Якесь божевілля! – випаливши обурено, дівчина розвернулася до Матвія спиною та упереджено кинула через плече, покрите білою шубкою – Ти хворий! Лікуйся!

Так і лишившись стояти перед парадним, молодик про себе подумав: