Поза зоною

РОЗДІЛ 1

- Антоне, я тобі кажу вже вкотре, що ми заблукали. – Юля зупинилася та сперлася спиною на дерево.

- Нічого подібного. Я ж тобі говорив, що чудово орієнтуюсь у лісі. – Хлопець впевнено посміхнувся, але швидко відвів очі у бік.

- Ага. А як же. – Юлія пхикнула. – Ти взагалі завжди багато говориш. Тільки усе потрібно ділити на десять, а то й множити на нуль. А сьогодні ти навіть себе перевершив. Ходімо у ліс на пікнік. Я знаю чудове місце. – Вона перекривила хлопця.

          Дівчина розстібнула рюкзак та дістала пляшку води, яку демонстративно з невдоволеним обличчям показала юнакові. У пластиковій пляшці об’ємом усього на пів літри залишалося води трохи більше за третину. Вона відпила маленький ковток, але Антону не запропонувала. Не заслужив же бо. Нащо було її тягти у цей ліс.

          Вона закрутила кришку та знову поглянула на хлопця. Раніше він здавався їй якимсь привабливішим та й вищим, мабуть, також. А зараз стоїть тут, у темряві, серед лісу зі своєю копною нечесаного темного волосся. Вона нервово видихнула та відвернулася у сторону, посмикуючи пальцями краєчок наліпки на пляшці.

          Вона поглянула на годинник, ввімкнувши електронний циферблат. Уже майже північ. Юлька розблокувала свій мобільний. Знову невдоволено відмітила, що мережа не доступна, та сховала телефон назад у рюкзак.

- У всіх жахастиках з цього моменту починається найцікавіше. – Прошепотіла Юлія.

- Що? – Антон повернувся до дівчини.

- Нічого. Просто кажу, що це моє найгірше побачення.

- Та ладно. Усе буде добре. – Хлопець пригладив волосся, але воно знову неслухняно настовбурчилося. – Ходімо.

- Підемо тільки-но попісяю.

- Я тебе тут почекаю. Іди.

- Ага, блін, зараз. Куди іти? Відвертайся. І спробуй мені повернутися.

          Юля відставила у сторону рюкзак. Та ще раз озирнувшись по сторонам, стягнула спортивні штани і присіла. Вона терпіла уже більше двох годин та усе сподівалася, що вони дійдуть хоч до якогось поселення і можна буде нормально сходити в туалет, не принижуючись перед цим обовтусом. Ну чого їй вдома не сиділося. Здався їй цей Антон зі своїм походом.

          Вона натягнула назад штани і підняла з землі рюкзак. Натягнула його на плечі та скривилася від ваги – він наче щораз ставав важчим.

- Повертайся вже. – Та хлопець продовжував стояти, не реагуючи на її слова.

          Юля зупинилася. Прохолодний вітер ворушив її волосся. Кілька волосин вибилося з-під спортивної шапочки, якою вона сподівалася захиститися від кліщів, та лоскотало ніс. А дівчина не зважала. Вона нашорошилася.

          Ніч. Місяця майже не видно. Лише силуети темних дерев навколо. Кострубаті гілки, які з ледь помітним тріскотом терлися одна об одну. А ще помірний шелест від трави і листя, сполоханого нічним вітерцем. Шурх-шурх.

          Вона напружилася. М’язи на ногах приготувалися у будь-який момент бігти, що є сили. Руки міцно стискали рюкзак. Очі вдивлялися в силуети дерев, а вуха намагалися вловити навіть найменший порух зі сторони. Але було тихо. Аж якось занадто тихо. Ні тобі звуків комах, ні нічних птахів. Нічого. Тільки шурхотіння листя і потріскування віт дерев. Волосся на руках стало дибки, а ніс продовжував чухатися, подразнений пасмами волосся, що вибилися попід шапки. Юлія щосили стримувалася, щоб не чхнути і вкотре подумала про те, що так у всіх страшних фільмах і починається справжнє місиво. Дякувати Богу, що хоч у туалет сходила.

          Антон продовжував стояти нерухомо. Дівчина вдруге його покликала, але дуже тихо, щоб не сполохати того, хто міг ховатися за деревами. Хлопець продовжував стояти, але відповів:

- Я там щось побачив.

- Що? – Вона ступнула до нього крок і тріскіт сухої гілки наче постріл пролунав у темному, нічному лісі.

          І без того напружені до межі нерви не витримали. Ніс, який ледь стримувався від лоскоту, випустив на волю чих, що так і рвався назовні. Юлія чхнула вдруге і заверещала.

          Вона кричала на повну силу своїх легень, сполохана власними кроками і власним чиханням. А Антон уже біг щодуху уперед, вимахуючи своїми довгими ногами  та, прикриваючи руками обличчя.

Дівчина бігла слідом. Вона не розбирала дороги та не звертала уваги на гілки дерев, що шмагали її по руках і ногах, різали їй щоки. Юлія витерла долонею мокрий лоб чи то від поту, чи то від крові та продовжувала бігти. Вона відчувала як підошви кросівок вгризаються в землю, від чого бігти було важче. Нерівна земля, вкрита сосновими голками, мохом та дрібними шишками. Кросівки, що готові були так і залишитися у сирій землі та легені, які пекли вогнем. У боці кололо. Юлія задихалася, але продовжувала бігти за Антоном, боячись випустити хлопця з виду.

Вона вже не кричала. Голосно дихала, втягуючи в себе холодне повітря та відчуваючи, як пече горло. І продовжувала прислухатися. Здавалося, що увесь ліс раптово ожив. Сонні дерева, сполохані непроханими гостями, шаруділи своїми вітами. Прокинулися нічні птахи, що час від часу прорізали тишу своїми криками. Десь (Юлія сподівалася, що дуже далеко) почулося виття – чи то вовче, чи то вітру. Вона подумала про те, що якщо вибереться з цього клятого лісу, то більше ніколи навіть по гриби ходити не буде. І перше, що зробить, видалить телефон Антона зі свого мобільного.