Розділ 9. Тиша до бурі

---

Коли настав день виїзної практики, небо над Іландором було незвично ясним. Повітря пахло полином, соснами й чимось хвилюючим, наче сам світ чекав змін.

Академія розташовувалась поблизу величезного озера Сайрін. Його глибини вважались священними: тут колись з’явились перші арканічні родини. Береги озера були вкриті сизим каменем, що вбирає магію і "віддає" її у посилення заклинань. Саме тут адепти проходили польову практику.

Дорогою Аліса вдивлялась у пейзажі: далекі вежі спостереження, які обертаються за рухом небесних тіл; «дихаючі» поля — ділянки, що світяться вночі, бо під ними розташовані артефактні ґрунти; рідкісні магопоїзди, що рухаються без рейок, на кристалічному спрямуванні.

Місцеві домівки — це напівкупольні конструкції з каменю й світлоплівки. Їх будують не вище першого поверху, але з підземними кристаловими етажами. На дахах — шари плетеного вітрового бурштину, який оберігає від диких магічних бур.

Навіть у побуті магія була всюди: плетені кулі зі світлої лози для очищення повітря, портативні сфери комунікації (щось на кшталт дзеркала з голосом), самозарядні амулети з ефектом збереження тепла. Світ жив арканікою, і не кожна річ підкорялась логіці Землі.

Адепти вишикувались біля озера. Кожен мав виконати базові елементи — заклик стихії, побудову захисного символу й контрольний розряд.

Кія, подруга Аліси, завжди весела, сьогодні була зосереджена. Її стихія — вода, і вона граційно вплітала силуети лілій у водяну тканину. Аліса ж відчувала магію як тиск у грудях — коли випускала потік, він був ривком, неконтрольований.

— Повільніше, — підказував наставник. — Ти не приборкуєш силу — ти пропускаєш її через себе.

Коли черга дійшла до Кії, та спробувала створити захисне водяне коло. Ідеально. Усміхнулась Алісі, та раптом — вода різко стягнулась. Порожнеча.

— Що це?.. — хтось крикнув.

Кія зникла просто на очах. Ні хвиль, ні порталу. Лише коливання простору й легкий шепіт, що лишився у вухах:

"...ти теж обрана..."

Пошуки почались негайно. Але артефактні компаси не реагували. І навіть слідовий амулет, що ловив рештки аури, — мовчав. Здавалося, що її вирвали зі світу, а не просто викрали.

Аліса стояла осторонь. Її магія не слухалась. Вона не чула стихію, лише тишу.

— Це моя провина, — прошепотіла.

Ісар підійшов. Його присутність була тихою, але незламною.

— Ти не винна. Але тепер ти знаєш, що викрадення — це не випадковість. Це система.

— Вони забрали Кію…

— І не збираються зупинятись.

Коли настав вечір, групу евакуювали назад до Академії. Але Аліса не поїхала. Вона залишилась біля озера, стискаючи старий амулет Кії, який чомусь не зник. На ньому — світловий відблиск. І… тонка тріщина в емалі у формі знайомої спіралі.