Розділ 8. Коли тіні простягають руки

---

Тривожність не відпускала. Вдень — підозрілі погляди, мовчання наставників, уникання однокурсників. Уночі — шепіт. Він уже не звучав із землі. Він йшов звідусіль.

Аліса майже не спала. Та коли врешті очі заплющились, вона не прокинулась у своїй кімнаті.

А прокинулась від різкого холоду, грубої руки на шиї — і чужого дихання біля вуха.

— Ти не мала бачити.

Перед нею — двоє в каптурах. Її руки були скуто магією — тією самою, що стискала їй кістки біля ритуального кола. Тепер вона відчула цей тиск знову — тільки сильніший.

— Відпустіть, — її голос був хрипким. Але слова не мали значення. Вони вже тягнули її крізь тінь. Портал. Ілюзія. Холод.

Та щось пішло не так.

З неба впав удар блискавки. Не метафора — справжній. Стихійна спалахуюча сфера розбила ілюзорну пастку. Один із нападників закричав — а другий був уже в повітрі, притиснутий до стіни силовим полем.

— Ти до неї не доторкнешся, — пролунав голос. Твердий та злий з нотками люті — це він інспектор магічного детективного бюро, Ісар Еленор.

Він стояв у центрі руїн порталу. Його очі світилися світлим гнівом. Аліса лежала на землі, важко дихаючи, напівпритомна. Але вона бачила: один рух Ісара — і нападники зникли у власній тіні.

Він кинувся до неї.

— Ти в порядку? Дивися на мене.

— Я... вони хотіли... — її голос обірвався. Він підняв її непритомну на руки.

— Я попереджав, що ти стала мішенню. Але тепер… тепер вони вже діють відкрито, я тебе більше не залишу одну.