Розділ 6. Знак, що не горить у світлі

---

Аліса не спала вже другу ніч. Коли закривала очі — бачила спіраль. Вона пульсувала, звивалася, втягувала думки. І що гірше — щоночі ставала ближчою.

Усе, що побачила в архіві, не виходило з голови. Вона десятки разів перечитувала список зниклих — і кожен рядок болісно карбувався в пам’яті. Та один випадок виділявся:

Мірен Аствал. 2016 рік. Зник після ритуалу.
Жодних приміток. Лише маленький символ — спіраль із чотирьох переплетених ниток. Його не було більше ніде.

Її не зупиняла заборона. Якщо голоси кликали її — значить, хтось зі зниклих досі жив. Вона не могла більше просто чекати. Вона знала, що шлях приведе її туди, куди першокурсникам входу не було взагалі. І сьогодні мала наважитись зробити цей крок.

Шлях відкрився через напівзруйновану галерею за теплицями, де мерехтіли отруйні світлолисти. За дверима — гвинтові сходи, іржавий замок і кам’яна зала, з пилом століть.

У центрі — чорне коло і спіраль. Та сама.

— Ти не з місцевих, — пролунав голос. Із тіні вийшов Клен Тарґіс, старший курсант, він стояв біля сходів із темною торбинкою на плечі.
— Що ти тут винюхуєш?

— Я шукаю правду. І бачу, що не лише я, — відповіла Аліса.

— А ти впевнена, що хочеш знати, що тут коїться? — Клен був блідий. — Я бачив цю спіраль у звітах про перших проклятих. Їх не вбивали. Їх… віддавали. Комусь або чомусь.

Металевий звук зламав тишу. З тіні вийшла постать із випаленим символом на шиї. Вона залишила на підлозі шмат тканини, залитий чорною рідиною — і зникла в тумані.

Аліса підбігла. На тканині — шеврон факультету ритуальної магії. Ще вологий.

— Це… з форми зниклого адепта, — прошепотів Клен.

Він кинув амулет у центр символу. — Це амулет правди — пояснив він. —  Звук падаючого амулета  зник у порожнечі. І в ту ж мить — тіні. Без джерела, без руху. Обличчя… знайомі. Всі ті, кого вважали загиблими.

— Це… вони, — прошепотіла Аліса.

Тіні виринали одна за одною. Очі — порожні, з них капало чорне срібло.

— Допоможи, — прошепотіла одна з постатей.

Алісу охопила злість. Їх не врятували. Їх пожертвували. Ритуал — пастка, а не посвята.

Раптом символ спалахнув. Клена відкинуло. А Алісу щось підхопило — невидимі сили тягнули її вгору, прямо до спіралі.

Спалах магії. Удар. Аліса впала на підлогу.

Перед нею стояв Ісар Еленор, із щитом у руці. Його очі блищали, мов холодна сталь.

— Ти не повинна була тут бути одна, — сказав він.

Аліса озирнулась.
— Але я не була… одна… — Клена вже не було.

Ісар ступив ближче. Його голос був жорстким, але не холодним:
— Це було попередження. І тобі дали знак.

Повітря знову загустіло. З-під землі проривався шепіт. Вона бачила тіні. Вони впізнавали її.

— Я бачила тих, хто зник, — прошепотіла.

— І вони бачили тебе. Тепер ти — мітка.

Аліса дивилась на нього. У грудях щось зрушилося: страх, лють, відповідальність.
Вона знала: назад дороги більше немає. І тіні знають її ім’я.