Розділ 5. Шепіт забороненого крила

___

Дощ ритмічно вибивав по дахах Академії, ніби самі небеса намагалися попередити: усе йде не так.
Аліса стояла перед масивними дубовими дверима західного крила — архіву, куди адептам вхід заборонений. Та Детективне бюро дало їй пряму вказівку: перевірити журнали посвят минулих років і виявити закономірність зникнень.

— Хвилина — й назад, — тихо сказав її супровідник Ферін, молодший інспектор. На його долонях тремтіли крихітні вогники захисного закляття. — Це місце… не любить непроханих.

Аліса кивнула й штовхнула двері.

Темрява всередині була майже фізичною. Ліхтарі під стелею мерехтіли, ніби хтось стискав їхнє світло у кулаці. Між стелажами з рукописами відчувалася важка, майже жива тиша.

Її мета — журнал посвят. Вона знаходила минулі роки один за одним, відмічаючи імена тих, хто так і не вийшов із ритуального залу.
2013 — один зник.
2014 — двоє.
2015 — знову один.

«Це вже не випадковість…» — промайнула думка.

Під обкладинкою 2016-го року вона знайшла чужий, відносно свіжий аркуш пергаменту. У ламкому відблиску ліхтаря чорніло лише одне речення:

Ти не мала сюди заходити.

Раптом повітря в Архіві втягнулося, наче сама будівля зробила ковток. Ліхтарі згасли. Аліса відчула — позаду хтось стоїть. Холодною хвилею волосся стало дибки.

— Хто тут? — запитала, намагаючись не зламати голос.

Відповіді не було. Тільки слабке дзижчання — немов розладнаний механізм. На далекому кінці проходу заблимав відблиск: напівпрозорий силует без рис обличчя, з чорнильно-фіолетовим сяйвом у порожніх очницях.

— Тупе дівчисько, — прошепотіло воно голосом, що звучав наче старі сторінки, що перелистуються самі. — ти порушила межу!

Силует рушив до неї. Папери з полиць зірвалися в повітря, закружляли смерчем. Серце Аліси забилося в горлі. В останній момент вона ривком вихопила зошит посвят і кинулася до дверей.

Вона вискочила в коридор, задихана, притискаючи журнал до грудей. Ферін, блідий, одразу зачинив архівні двері захисною печаткою.

— Ти щось побачила? — прошепотів він.

— Це… тінь тих, хто зник, — відповіла вона, ловлячи подих. — І вона знає, що ми шукаємо.

Ферін подивився на щиток печатки, що вже тонко потріскував, ніби двері зсередини дряпало гілля.

— Тоді ми ближче, ніж могли уявити, — прошепотів він. — Але наступний крок буде небезпечним.

Аліса притисла журнал до себе. Якщо тінь попереджає — значить, правда саме тут.