Розділ 1. Попаданство

Все сталося тоді, коли небо над Києвом раптово стерло сонце..."

📍 Київ. Літо. Вечір.

Аліса стояла на зупинці з кавою в руках, без навушників. Рідкість для неї. Але щось у повітрі було неспокійне. Пальці холодні, хоч на вулиці спека. Тіні подовжуються раніше, ніж мали б. Їй здається — світ починає звучати інакше.

За мить — дивна пульсація в повітрі. Кава тремтить у стакані. Аліса озирається. Люди навколо завмирають. І… раптом усе навколо зникає.

📍 Порожнеча.

Вона не кричить. Вона мовчить — це страшніше. Її тіло ніби пливе між шарами кольорів і тіней. Перед очима — образи з минулого: мама на кухні, сміх подруг, неїдена піца, закрита вкладка з непрочитаними книжками. Потім — темрява. Морозна і дихаюча.

Її поглинає щось.

📍 Новий світ. Ліс біля Академії.

Аліса прокидається на вогкій траві. Туман. Вітер із присмаком металу. Листя, що шепоче мовами, яких вона не знає. Голова паморочиться. Її тіло... змінюється? Ні, просто світ інший — інакше реагує на неї.

— Що це?.. — шепоче вона, вголос, до нікого.

Поруч — тінь. Раптово. Не тварина. Висока, мов людина. Але не рухається. І не має обличчя.

Аліса завмирає. Пульс б’ється в горлі. Тінь наче нахиляє голову — і зникає у повітрі.

«Це сон. Це точно сон…»

Але раптом — голос:

— Ти запізнилась, новенька.

Перед нею стоїть дівчина у темному плащі з емблемою академії — срібна змія, що кусає свій хвіст.

— Я Кіа. І якщо тебе помітила Тінь, часу обмаль. Ходімо, поки ще є шанс тебе зберегти.

Аліса оглядається ще раз — у тумані щось мерехтить. Мов очі. Мов відлуння. І вже всередині неї народжується перший страх.

"Я не вдома. І, здається, мене вже чекають. Але не люди."