Не важко потрапити на той світ. Важко повернутися. Пірати Карибського моря: На краю світу

Не важко потрапити на той світ.

Важко повернутися.

Пірати Карибського моря:

На краю світу
 

Я померла!
Моє тіло було похоронене під великою декорацією, обличчя було притиснуте до сцени, з голови текла густа червона рідина. Чому ж я досі тут, я зробила крок до тіла, я що справді померла. Піднявши голову подивилася навколо, світло включили одразу. Крізь темряву можна було чути топаня переляканих гостей що швидко покидали зал. Анна що була в першому ряді закривала обличчя, руками, Діана кричала притуляючись до Джона Макензі, який просто стояв завмерши. Зі сцени вибігали дівчата балерини. Дерев’яна дошка сцени поглинала червону рідину. Я захотіла підійти до себе ближче, може вдався вселитися назад.
Коли раптом чиясь рука доторкнулася до мене. Я повернула голову і побачила костюмерку. Спершу мені здалося що вона мене бачить, але чому я відчуваю як вона дотикається до мене. Може це лиш сон, припустила я, вагаючись. Так це черговий жах. Я видихнула, просто потрібно вщипнути себе і прокинутися.
- Міра відійди, - прозвучало в мою сторону.
Але я не Міра, я Інна, Інна моє тіло лежить під грубою холодного металу, та дерев’яної дошки яка стала частиною мене. Я не пам’ятала моменту своєї смерті. Хоча здавалося що це було боляче. Рука просто мене витягнула від сцени, дівчата за сценою які встигли вибігти і досі налякано кричали. Я не могла повірити, кожна з них здавалося була переляканою не на жарт. Мені одразу захотілося побігти в свій номер. Я направилася мовчки до роздягальної, шукаючи свої речі. Потрібно переодягнутися та йти в свій номер, що за безглуздя. Я почала копирсатися в своїх речах. Коли позаду почула голос. Коли ж закінчиться цей сон. Чого він так довго триває.
- Міра що ти робиш, вона померла нащо ти риєшся в її речах.- Я повернула голову, не розуміючи слів Анни в якої поплила туш. Яка сама тепер була схожа на персонажа з фільмів жахів. Анна вирішалася на сумку в якій я шукала свій телефон.
- Але це мої речі,- відповіла я, знову попустивши голову до них.
- Міра це речі Інни, ти що досі в щоковому стані, - мовила вона затинаючись. Речі Інни що це значить, чому вона називає мене Мірою. Анна різко підійшла до мене та обійняла, вона почала плакати, моє тіло лежить там, але вони мене бачить я що не померла знову повторила. Але як, тіло ж стікає кров’ю. Нічого не розумію. Безглуздя.
- Міра нам потрібно всім заспокоїтися, зараз приїде швидка та поліція, спокійно нас і так ніхто не відпустить звідси.- промовляла вона з ноткою жаху в голосі з кожним разом спокійніше.
- Я не померла, Анна чого ти кажеш що я померла. Я Інна,- відштовхнула Ану в бік. Анна підняла голову збентежено хитаючи її.
- Міра, не жартуй так, Інна.- Вона знову почала плакати витираючи очі рукою, другу потягнула до мене.- її забрало прокляття.- вимовила воно з тугою.
- Відпусти, ви що всі подуріли, Я жива!!- закричала я, вибігаючи з роздягалки в напрямку гримерок. Анна залишилася стояти позаду мене, щось викрикуючи, за бігши до середини я захлопнула двері видихаючи. В голові крутилися дивні думки. Я підняла голову, зробивши крок до дзеркала, вже на відстані кількох метрів від нього я помітила щось не так. Примружилася різко зняла маску, і закричала.
Притуляючи рот, я не могла відійти від дзеркала. Коли закінчиться цей кошмар, досить чому я не прокидаюся. Моє зображення показує Міру, ту саму незграбну дівчинку тинейджера, я доторкнулася до зображення рукою. Я Інна, Інна!! Та нічого не змінилася я досі була не собою. Заплющивши очі, повернулася спершись до стіни, в коридорі почулися голоси які наближалися, я сіла на підлогу. Мені в перше стало так страшно. Здавалося що кімната яка була освітлена, стала поглинати темрява, останні промінчики світла починали зникати. Допоки повністю не перетворилися на чорну пляму в квадраті Малевича. Розплющивши очі я побачила постаті які стояли наді мною. Стало страшно, картинка і досі розпливалася я не могла чітко розібрати обличчя які дивилися на мене.
- Міра, ти нас так налякала
- Вибігла кудись, нічого не сказала, з тобою все гаразд.
- Я Інна!!- закричала я важко дихаючи, підводячись на ноги.
- Інна?- дивно поглянувши на мене.- це напевно шок від того що сталося,- промовила одна з дівчат.
- в мене таке саме було,- мовила інша.- коли я побачила смерть..
- Кляте прокляття, я ж казала, тепер нас всіх не випустять поки не заберуть тіло. ..- гаркнула третя,- так наче ми вині що її забрала сцена,- мовила вона повертаючись до дзеркала.
- Так, а ти уяви як Анна та Джон, їх тягатимуть. – мовила друга. Я лише викруглила очі, та запитала нарешті розібравши тих хто знаходився разом зі мною в гримерці.
- Чого тягатимуть?
- Інна, на неї ж впала декорація, тіло забирають саме зараз, що з неї там, голова наскрізь. На таке страшно дивитися,- мовила сідаючи на крісло. – Фільм жахів віддихає,- промовила сідаючи на диван схрестила ноги.
- Забирають куди,- запитала піднімаючись на ноги. Дівчина що мить тому сіла вилупила очі, поглянувши на мене. Інша підійшла до дзеркала та промовила витираючи макіяж губкою що була на столику.
- До моргу куди ще мерців забирають!- відповіла спокійно додаючи,- тепер ще довго приходитиме в вісні. Принаймні прокляття забрало свою жертву, і заспокоїться на час,- криво посміхнувшись додала повернувши голову до мене.
- Моргу.- повторила я ви бігши з кімнати.
- Знову рвонула, це явно травма. – почула я за спиною.- дивна якась!
Біле покривало їхало по коридору, під ним звисала заплямована рука, я перегородила дорогу двом чоловікам в синіх халатах. Завмерши зупинилася, не зводячи погляду з тіла, я не бачила нічого окрім руки, на якій був срібний браслет що подарував Андрій. Раптом захотілося підійти скинути біле покривало і доторкнутися до тіла. Та я просто відійшла в бік притулившись до стіни, мене почало трясти наче в якихось контузіях. Я в останнє бачила своє тіло, яке віддалялося від мене по коридору в напрямку виходу. Я не могла померти…
. . . Я не могла відвести погляду від дзеркала стаючи в своєму номері, весь час тривожно прислухаючись до дверей. Зображення зовсім мені не подобалося, як би я хотіла думати що це сон, та на жаль. Віддзеркалені я бачила чуже тіло. Чуже життя, чуже ім’я. Хто я досі Інна чи тепер вже Міра. Я різко відійшла від дзеркала вхопивши чашку яку я залишила рано, коли похапцем збиралася, піднесла її до гори й кинула в своє зображення. Скло на мить застигло, а тоді маленькі кусочки посипалися по підлозі. Я не могла зрозуміти хто я тепер, що сталося. В голові крутилися дивні думки, моя сумка яку я схопила з собою лежала на ліжку почала вібрувати. Я підійшла до неї. Нахилившись витягнула сріблястий телефон, але він мовчав. Це був телефон Міри. Він вібрував в рюкзаку який я прихопила коли переодягалася. Висипавши весь вміст з нього, я побачила чорний смартфон. На якому висвітлилося фото жінки, підписана мама. Мені одразу стало ніяково, я натиснула зелену кнопку. Голос жінки яка перелякано щось говорила, був таким рідним, та лагідним. Вона переживала за неї. Але я не вона, я поклала телефон на підлогу, голос жінки продовжував збентежено говорити. ..
Я прокинулася від відчуття тривоги, наче мене підняв страх. Хтось стромив ключ у двері, і за мить вони відкриються. Підскочивши на ноги, побігла до ванної, закриваючи їх з середини. Повернувши голову побачити знову зображення Міри.
В номері мерця якась дівчинка, це підозріло. Я почула голоси. Перший був чоловічий, другий жіночий.
- Вона жила тут десь три місяці, платив балет, ні вона ні з ким не говорила, навіть чайові не залишала, - мовив голос, чайові, кому тобі яку весь час просити поприбиратись в номері. Мені стало не ніяково, я доторкнулася до дверей.
- Це всі її речі?
- Так, вона відавала прати небагато, так здається.
- Вона з кимось говорила по телефоні.
- Та не часто, думаю про неї більше знають в балеті.- відповів голос, - забирайте всі що потрібно інше ми викинемо завтра цей номер буде вже здаватися іншій людині.
- Добре,- відказав чоловік зробивши кроки. Я вийшла з ванної кімнати, чоловік нахилився до моєї сумки, яка валялася на дивані. Він почав висипати вміст на поверхню, на підлогу впав блокнотик з номерами, і червона помада що покотилася до моїх ніг. Я нахилилася до неї, піднімаючи. Він повернуся до мене, збентежено поглянувши випрямився.
- Ви хто така?- запитав розглядаючи. Я була в піжамі рукави якої звисали, бо тіло в якому я була надто крихітним за мене.
- Я! я в своєму номері це ви хто такий?- поставивши питання. Потягнулася до синього рюкзака що досі був перекинутим на столі, на підлозі валявся телефон, який привернув увагу полісмена.
- Вибачте ви подруга Інни?- запитав він, вагаючись,
- Ні, я і є Інна,- відповіла нахиливши голову, полісмен вийняв фото з заднього карману штанів, і простягнув його мені. На ньому була я, фото зроблене тоді на генеральній репетиції. Я усміхнулася подивившись на себе, вийшло не погано. Телефон що належав Мірі знову задзвонив, я нічого не знала про цю дівчину, і навіть як старалася не могла згадати.
Я залишилася стояти на місці, чоловік опустив очі на смартфон, а тоді поглянув на мене до торкаючись до свого вуха. На фото що висвітлилося на екрані був якийсь хлопець, поруч стояла Міра.
- Це ваш?
- Ні, - відповіла я. Чоловік підійшов до телефона взяв його до рук, я сіла на червоне оксамитове крісло.

Тепер я не могла бути Остапчук Інною, королевою балету, найпершою солісткою в балеті, найпрекраснішою.. .
Це була смерть. Я померла. Моє ім’я зникло з історії. Моє тіло холодне, покрите синіми венами що починають лопати в організмі.
В мене інше тіло, ніхто не впізнає мене, в паспорті який належав цьому тілу писало інше ім’я, інша дата народження.
Я не могла залишатися Інною, якщо продовжила би казати що я Інна, мене б запроторили в клініку назавжди. Провівши кілька днів в лікарні, лікарі говорили що в мене стрес через те що сталося на моїх очах. Я не могла впізнавати людей які приходили до мене. Бувши в чужі шкарлупі, я сиділа припершись до стіни та боялася подивитися на своє зображення. Воно мене лякало більше чим той факт що я померла. Лікарі думали що в мене травма отримана через шок. Як це можна назвати хворобою чи стресом пережитим, та я не можу просто повірити, я просто не могла бути просто божевільною.
- Міра, нічого це просто смерть, ти ж бувала вже на похоронах.- жінка яка називалася моєю мамою тримала мене за руку та погладжувала її. Вона сиділа вже другий день, постійно щось розказувала, її шорстка шкіра доторкалася до тіла. Я піднімала очі і дивилася на неї пустими очима, нічого не відчуваючи. Хоча десь далеко глибоко в мозку. Пробивалися якісь спогади, але чітких картинок я не бачила. Це ж не мої спогади, тому здавалося наче для цього тіла все що належало йому було в мене як в амнезії.
- Доню, все пройде, ти знову зможеш танцювати, Анна каже що це сталося випадково, ніхто не винен. Ця дівчина померла випадково, про неї піклуватиметься театре, її поховають на рідній землі. .- продовжувала говорити жінка.