Частина восьма

Після цих слів, за тією стороною дверей царювало мовчання. Ніби господар дому ще декілька секунд вирішував, чи слід пускати гостя всередину, чи все ж проігнорувати. Та згодом почувся звук повертання ключа, двері відчинились. Людмила не чекала доки Діана зайде, вона попрямувала до кухні. Діана впевнено зайшла, намагаючись усе розглянути. Вхідний коридор з підстінною шафою у якій були головні убори, куртки й взуття. Далі ще одна кімната зі старими коричнивеми шпалерами в лінію та туалетний столик. Хоча ні, велике закріплене тричі дзеркало з маленькою тумбою, на якій лежав гребінь та пудра, а дверцята в шухляді були дещо зламані, які так би мовити тримались на чесному слові. Ось двері у ванну, ось в спальню та кухню, ну на кухню скоріше не двері, а завішана шторою оправа від них. Було доволі пусто. Ні фотографій, ні килима. Діана зайшла до кухні. Там заливаючи водою з електричного чайника в чашки, дещо дитячі, сині, з милими обличчями на весь простір стояла вахтерша. Вона показала на стільчик біля стола, і дещо схвильовано поміщала напої.

Потім Людмила присіла й собі, й нервуючись й поглядаючись на усі сторони піднесла до губ чашку. Незважаючи на її гарячість вона й далі підпивала чай. Діана підсунула і до себе напій. 

- Таааак, ви щось хотіли мені розповісти...

Людмила різко поставила чашку на стіл. Зробивши -Уууухх... і постукуючи пальцями по столу вона мовила:

- Щоож... Нуу, діло було дууже давно...Ще коли я була молода, років й двадцять не мала, пішла я стажуватись в одну фірму, а точніше в кіно - компанію гардеродницею. На посаду мене прийняли надзвичайно легко, одразу ж відправили на зйомки одного триллера. Діло те було за містом, в одному старому особняку. Робота давалась мені добре, житони акторам давала, костюми зберігала. Та потім почалась злива, справжня буря неслась навкруги, зриваючи дерева як пір'їнки. До студії у таку погоду їхати було не варіант, та й в одну сторону потрібно було бути в дорозі пам'ять годин, та й стрічка за день не зніметься. Вирішили там переночувати, а при кращій погоді знову приступити до роботи. І я звісно вирішила роздивитись околицю, як не як будівля більше століття прожила. Так сталось, що в одну кімнату я зайшла одна. І ніби приманка, на столі красувалась ВОНА. Така розкішна, блискуча, величава... Я не розуміла, як це ще ніхто її не прибрав, думала можливо хтось з дівчат залишив. Та питати не хотілось. Закинула в кишеню, і пішла далі. Вважала, що це доля за мої старання її мені подарувала. І не помилилась...

Жінка почала червоніти. У горлі ніби ком застряг. На очі навернулись сльози.

Діана й сама розхвилювалась, що через ту правду, яку вона так хотіла почути, чи вже й не хотіла, Людмилі може стати дуже зле. Вона уже хотіла зупинити цю розмову, та надпивши чаю, вахтерша продовжила:

- Тоді у мене вже була однорічна донька. Лізою звали.

- Тобто ви не...

- Ооо, ні, ти все правильно подумала. Я і є твоя бабуся...

-Еее... Що? Ні - ні - ні! Це просто не... Ні, я не... Тобто ... Та з чого ви взяли.... Та й мою маму Жанною зовуть...

-Оох, так от хто вона тепер... Вирішила кардинально минулого позбутись...

-Люда, я вас щось не розумію...до чого ви хилите?

-Слухай далі... - Я як жінка без чоловіка, дівчина, що понад усе прагнула не трястись з малечою, а будувати життя сповнене пригод, а донечка на руках у моєї не здорової матері, мусила якось забезпечувати життя. Навіть робота на кіностудії не могла мені дати належних коштів. І от я вирішила продати прикрасу. Після трьох зйомочних днів, я відпросилась у місто. Зайшовши у ломбард, до одного хорошого майстра, діставши антикваріат (на якого після знаходження майже не дивилась) і виклавши на стіл, якась сила змусила мене його залишити. Я зрозуміла, що ця брошка мені дорожча за все на світі. Перші тижні я їздила до рідні, давала свою невеличку зарплату. Проте потім мені захотілось не псувати своє життя на купівлю підгузків, ходіння в одній і тій же одежині. Я повністю ввідалась роботі. Та через недосипання, нервові зриви, й інколи дивну поведінку мене звільнили. Я навіть у психлікарні лежала. Так - так, поряд з іншими навіженими. Минали роки. Лікування не давало користі, проте та ізоляція від навколишнього світу захищало їх від мене. Якби це дико не звучало, та я почала деградувати. Я й не пам'ятаю, що було тоді... Та одного прекрасного ранку до моєї палати постукали. Це була сімнадцятирічна дівчина, така як ти. Вона жила у Львові, по дуже знайомій мені адресі... Це була першокурсники, людина, що понад усе хотіла шити. Вона представилась моєю кровинкою, моєю донечкою... Вона знала, що я її покинула, зваливши на плечі старенькій бабусі. Але її серце було дуже добрим, таким, що ще не знало людського болю. Вона зробила все, щоб витягнути мене звідти, знову показала все навколо. Навіть через трохи влаштувала мене на роботу в гуртожиток...

Кажучи про це, Людмила з радістю посміхалась. Діані ці спогади й самій вбили в серце, і її очі стали на мокрому місці.

-Лізонька знову зробила мене людиною. Мене уже не переслідували ці жахіття, думки про самогубство, й усяке таке, що принесла мені брошка. А от Ліза стала дещо дивно поводитись. То втратить свідомість за парами, то читає про якийсь клан. Тоді у мене з'явились погані передчуття. Я стала ламати голову, шукаючи ту брошку. Та здається донька уже її знайшла, а якщо точніше - брошка знайшла її. Та одного разу побачила Лізоньку з нею, вона збиралась до університету, і крутячись перед дзеркалом у елегантному наряді, питала як мені її образ. Вона була щаслива і усміхнена, а я остовпіла з жаху. Я не хотіла аби її спіткала така доля як і у мене. Вона була спокійніша, не причарована прикрасою, вона була сильніша за мене. Але не за неї. Спочатку вона не зізнавалась у тому, що з нею відбувається, та я усе знала. Я напряму їй казала позбутись цього предмета, та вона не хотіла вірити в таку нісенітницю. Я й сама старалась викинути, знищити, та уже з минулого свого досвіду розуміла, що усе це марно. Але вгамовувати ст я не стала. Здавалось я знову боживолію, і знову від брошки. Та тепер не вона керувала моєю свідомістю, а я намагалась вплинути на неї.