Частина сьома

Серце загупало, руки тряслися. Діані здавалось, що вона біжить не від однокурсниці, а від справжнього серійного вбивці, якому вона попсувала життя. Ось одна палата, ось друга. Деякі пацієнти стали перемовлятись дивлячись, що то за чудо. Коридор виявився довгим, та всьому настає кінець. Один поворот - сходи. Діана ледь встигала притормозити перед ними, ледь не збивши якусь бабусю. Летіти сходами вона не збиралась, вона секундно очікуючи вироку чекала на Олю. На щастя та ще раніше зупинилась і ніхто не постраждав. Оля виявилась ще тою спортсменкою, здавалось біг був для неї звичним ділом. Хіба ж ця дівчина в діловому костюмі є ще тебе запальничкою? Побачивши  Діану, не дивлячись ні на що, вона захопила ту за плечі і притулила до стіни. Діана відчула різкий Гууууп, і не можучи вибратись з її хватки слухняно стояла. Виявляється староста ще й силу не аби яку має! Оля була зла. Вона була готова розірвати Діану на клаптики. Але все ж таки вона вгамувалась, і спокійним, проте твердим тоном, невідступно дивлячись тій в очі промовила:

- Це що ще було?! Як називати твою поведінку в аудиторії? - Діані вже не було страшно. Після пережитого, її навряд налякає звичайна, хоч і не дуже сварка. Тепер вона відчувала свою вину, і Олин шрам на все обличчя додавав не аби якого співчуття, їй стало шкода Олі.

-Нервовий зрив?! Агресивна реакція?! Людський СКАЗ?- остання слово вона промовила з деяким акцентом. -Чи ти можливо на таблетках? На уколах? Прийняла себе за дикарку?

-Це не я...-ледь вичавила з себе Діана,

-А хто? Я? - ще більше вжавши Діану в холодну стіну запитала староста. Я ж тобі допомогти хотіла, а ти...

-Не я...

- Та що ти мямлиш, кажи!

- Бро...

У цю мить хтось відсунув від Діани Олю. Це була старша жінка років 40 у медицинському халаті. Санітарка

- А що ви тут, дівчатка робите? Конфлікт розвиваєте? Мало травм на свою голову? А ну по палатам!

- Мене виписали!

Санітарка аж здригнулась, побачивши шрам на все лице.

- А це, - показуючи на обличчя,- від цієї ось леді. На щастя вона мені інфекцію ніяку не занесла.

-Я...

Та Оля уже пішла. Добре, що Діана не розповіла про прикрасу, а то староста ще більше б боживільної вважала б Діану.

Поплеснувши по спині, санітарка під власним наглядом випроводила Діану до палати. Після закриття дверей, вона стояла нече укопана. Божечки, яка ж вона була знесилена!

Як їй усе це набридло! Вона обережно сіла на ліжко і задумалась. За що це їй все? За те, що вона так вчинила з мамою? Точно! Мама! Діана так і не написала їй, через ту зустріч з вахтершею зовсім вилитіло з голови. Вона швиденько взяла, і то пісміючись, то підплакуючи з віруючими руками стала писати про сенсору.

Привіт, мам. Вибач, що не звонила і не писала((, я визнаю свою провину, і ти як завжди була права. Життя у місті викликає не найкращі відчуття, повно проблем, мало часу і мало грошей. Ти б не могла закинути мені на кредитну картку декілька тисяч? Знаю, на твою мінімалку це неможливо, але... Мама, у мене все дуже складно, ти мені зараз потрібна як ніколи... Потім усе розповім, бувай)))

Діана вишвирнула телефон на інший кінець ліжка. Вона й справді боживоліла, постійні переживання вибивали її з колії. Так далі йти не мало. Ще й та вахтерша Люда обіцяла щось розповісти...Треба було вибиратись звідси. Стоп! Картина!

Діана швидко опустила голову під ліжко і вийняла звідти аркуш паперу. На ньому, неймовірно красивими мазками, чудовими відтінками, і вправними майстром була намальована жінка. Молода, років двадцяти. З насичено каштановим кольором закрученим волоссям локони. На її піджаку була прокладена брошка. Та сама, з чорним каменем і оповитими узорами навколо. Звідки ж вона знає цю жінку? Щось в ній явно було схоже на якусь знайому, очі були такі... Такі як...Діана не могла пригадати. Напевне Людмила знає. Що ж це так вийшло, що та вахтерша яка щось приховує про Діану, виявилась працівницею саме того гуртожитку у якому проживає Діана? Та всі питання потрібно було поставити на задній план. Зараз головніше вибратись. Збирати було нічого, оскільки Влада взяла у лікарню лише телефон та малюнок Діани, тому взявши лише це, вона почимчикувала до лікарняного ресепшну. Але зупинятись не хотіла, хто зна, може не зрозуміють, що вона пацієнт. І тільки вона доходить до вхідних скляних дверей, як позаду голос:

- Дівчино, а якже виписка? Наскільки я знаю вас вчора непритомною з ненайкращим станом принесли. 

- Ее, та все гаразд, я вже йду... -Діана уже невпевнено розвернулась аби піти, та білява молода жінка з гулькою на голові і блузі з піджаком знову звернулась

- Ви не можете просто так піти, я кличу вашого лікаря.

Жінка швидко почала щось вводити на комп'ютері, а усі присутні в залі почали витріщатись на Діану. Дівчині хотілось провалитись в землю. Чекати лікаря, чи втекти з закладу? - бігало ходором питання в голові у Діани, та все ж таки вона вирішила бути дорослою,і не втікати від проблем, а серйозно з ними розібратись. Вона намагаючись бути впевненою і не наляканою попрямувала ближче до реєстратури. Жінка за комп'ютером зиркнула на Діану, і побачивши, що та все таки одумалась промовила, знову опустивши погляд на екран.

-Це добре, що ви прийшли. Зараз вам розкажуть про ваш стан, і вияснять чи він не є важким і не підлягає термінової госпіталізації. Якщо все буде некритично, оскільки ви уже повнолітня, то ви маєте підписати декларацію, про відмову від лікування. Оо, а ось до речі і лікар - Демиденко Віктор Вікторович.

Із-за повороту лікарні вийшов чоловік в халаті. У нього на носі сиділи тоненькі з прозорою оправою окуляри на підв'язці, він був середнього росту, на голові був ріденький віночок з волосся, адже він лисим і трохи плануватися. Він йшов впевнено і професійно. Ще напів дорозі він звернувся до жінктґи в гульці, оглянувши Діану якимось поглядом, таким,