Розділ 5

Адель

Я і не помітила, коли заснула під спокійну музику. Здавалося, час просто зникнув навколо мене, а я просто розчинилася в просторі.

Відчувши крізь сон чиюсь долоню на своєму плечі, я нахмурилася і повільно розплющила повіки. Мої очі здивовано зупинилися на білій футболці, до котрої була притиснута моя щока. Я підняла погляд і обережно прибрала свою руку з пояса Крістофера. Чоловік також спав, схоже, ми обоє заснули. Музика в навушнику змінилася, і зараз там хтось говорив незрозумілий і неможливий для мого усвідомлення текст.

Я повільно почала вирівнюватися, повертаючись на своє сидіння. Мій погляд опустився вниз до переноски, де сидів Люмі. Він, на щастя, був достатньо спокійний. Напевно, Крістофер мав рацію, і собака вирішив влаштувати собі денний сон. Рукою я віднайшла свій мобільник і підняла його, щоб роздивитися власне відображення. На щастя, макіяж не так сильно і зіпсувався. Я не була з тих дівчат, що наносили косметику кожного дня, але так як сьогодні була перша зустріч з батьками Крістофера, мені врешті хотілося сподобатися їм, щоб ці три тижні не перетворилися на якісь… пекельні ігри.

— Дорогі пасажири, за кілька хвилин ми будемо приземлятися у прекрасному аеропорту Аліканте. Просимо перевірити ваші паски безпеки та приготуватися до посадки.

Я озирнулася у вікно. Ми досі були в повітрі. Насправді Крістофер мав рацію, і на щастя… ми не померли прямісінько в повітрі.

— Крістофер, — прошепотіла я в спробі розбудити чоловіка.

Я простягнула руки, легко штовхаючи його в плече. Він здригнувся, але врешті прокинувся.

— Ми зараз приземляємося, — пояснила я, простягаючи навушник.

Крістофер нахмурив свої брови, беручи його. Схоже, він ще не повністю прокинувся. Але це пройшло через кілька секунд, як ми почали опускатися. Моя рука знову на інстинкті стиснула руку чоловіка.

— Вибач, — прошепотіла я, коли літак зупинився вже на землі в аеропорту, і забрала свою руку. — Мені просто легше… якщо я щось стискаю.

— Все нормально, — сказав він, відщіпаючи пасок і піднімаючись. — Не забудь свого монстра.

Я закотила очі, також піднімаючись і тримаючи переноску з Люмі в своїх руках. Ми швидко вийшли з самого літака, пройшли в будівлю аеропорту і забрали наші валізи та сумки у спеціальному відділі.

— Будинок далеко від аеропорту? — поцікавилася я, поки ми крокували до виходу.

Після тривалого сидіння в літаку мої ноги дещо затекли, а іще я достатньо втомилася. На моє власне здивування.

Ми вийшли з аеропорту, і я, піднявши погляд вгору, завмерла. Мої губи ледь розтулилися, і я не стримала свого здивування.

— Мамочко рідна, — прошепотіла я.

— Я ж казав, що тобі сподобається, — сказав Крістофер, також зупинившись неподалік. — Ходімо, нам ще їхати близько години до будинку.

Крістофер пішов уперед, і я почала підходити до нього. Ми пройшли парковкою і зупинилися перед однією з автівок.

— Це твоя? — здивовано спитала я.

— Мого брата. Він залишив її тут годину тому, поки ми летіли, — сказав чоловік.

Я кивнулаковою. Ми швидко скинули всі речі у багажник і сіли в салон. Крістофер ввімкнув кондиціонер, за що насправді я була вдячна, адже салон встиг нагрітися, попри те що на вулиці вже починало сутеніти.

Я дістала свій телефон, розуміючи, що мій годинник автоматично перевівся.

Nat_kiss: Ти вже в Іспанії?

Я відкрила чат із Натою і почала одразу писати відповідь.

Ada: Так, ми прилетіли кілька хвилин тому.

Nat_kiss: Що ж, гарного тобі відпочинку. Не забудь привезти мені статуетку. Бо я ображуся.

Я посміхнулася і поставила сердечко на смс.

Nat_kiss: А краще якогось чоловічка. Не забувай про мене.

Ada: Писатиму тобі кожного дня докладний звіт про день.

Я не стримала своєї посмішки, коли Ната надіслала смішний смайлик, і вийшла з чату.

— Твої батьки переїхали до Іспанії, чи ти народився тут? — поцікавилася я, глянувши на чоловіка.

— Мій тато — іспанець. Мама — українка. Я народився в Україні, але коли мені було 10, в дідуся почалися проблеми з серцем. Лікарі радили змінити клімат, тому ми тоді переїхали в Іспанію. На навчання я повернувся до України, а батьки залишилися тут.

Я кивнула головою.

— Цікаво, отже, ти наполовину іспанець.

Чоловік кивнув головою.

— А твої батьки?

Я не стримала свого сміху.

— Мої батьки — українці, звичайно ж.

— Ти не живеш із ними, тому я спитав, — виправдався чоловік.

Я хитнула головою.

— Вони живуть в одному з сусідніх сіл.

Крістофер кивнув головою. Я важко видихнула, а тоді почувся тихий гавкіт. Моя голова повернулася до задніх сидінь, де в переносці сидів Люмі. Я не стрималася і потягнулася, беручи переноску і обережно переміщуючи її собі на коліна. Моя рука потягнулася до защіпки, і я відкрила сітку.

— Не виймай його, — сказав якось занадто різко Крістофер.

Я хитнула головою.

— Йому набридло там сидіти. Не хвилюйся, я триматиму його в руках.

Я витягла собаку і побачила, як Крістофер кинув дивний погляд на мене. Я обережно відкинула переноску знову на задні сидіння і взялася гладити шерсть собаки.

— Любий мій, — прошепотіла я, гладячи шерсть собаки, поки він ледь схилив свою голову набік, даючи мені гладити його.

Раптом собака повернув голову до Крістофера і тоді голосно гавкнув. Я не стримала свого сміху.

— Люмі, заспокойся, — сказала я.

— Я тобі казав, що він хоче мене вкусити, а ти не вірила, — сказав Крістофер.

— Припини. Він ще маленький.

— Собакам не можна довіряти, — сказав Крістофер.

Я закотила очі.

— А кому тоді можна? Гадаю, врешті, домашнім улюбленцям можна набагато більше вірити, аніж деяким людям.

— Не цьому монстру, — дорікнув чоловік. — І до того же він не схожий на домашню милу тваринку.

— Перестань його ображати, — не стримала я свого обурення. — Це звичайний маленький шпіц. Я люблю його, і тобі краще змиритися з цим, якщо ти не хочеш, щоб я зараз же повернулася до аеропорту або ж сказала твоїм рідним правду.